Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 182

РОЗДІЛ XXIX

Скоро усі вони вкупі на заклик зійшлися й стояли.

Став перед ними тоді Ахілл прудконогий і мовив.

Гомер, «Іліада»

Кора стала попереду інших бранців, свої руки ніжно сплівши із сестриними. Байдужа до страшних і погрозливих облич індіян довкола, ця шляхетна дівчина не зводила погляду з поблідлої і стривоженої Еліс. Обік сестри стояв Гейворд. У цю непевну годину він настільки перейнявся. долею обидвох, що ледве чи міг би сказати, за кого з них переживає більше. Соколине Око, з поваги до своїх вищих рангом товаришів, пристав трохи ззаду. Анкеса з ними не було.

Коли запала цілковита тиша і так збігла хвилина ваговитої мовчанки, один з двох старих ватагів при боці патріарха підвівся й запитав уголос, зовсім не зле вимовляючи англійські слова:

— Котрий з моїх бранців Довгий Карабін?

Ані Данкен, ані розвідник не відповіли. Перший, однак, обвів поглядом темний і мовчазний натовп і мимохіть аж сахнувся, побачивши злостивий вид Магуа. Він одразу збагнув, що лукавий гурон якось причетний до цих зборів, куди їх приведено, і вирішив зробити все можливе, щоб розладнати його підступні плани. Він уже раз був свідком найбільшої покари в індіян, і боявся, щоб його товариша не вибрали на другу таку жертву. Не мавши часу довго розмірковувати, він раптом поклав собі за всяку ціну врятувати неоціненного друга, хоч би й життям своїм поваживши. Але ще не встиг він нічого сказати, як запитання пролунало вдруге, голосніше й чіткіше вимовлене.

— Дайте нам зброю й місце он там під лісом, — згорда відповів Гейворд. — Наші вчинки самі за нас скажуть.

— Отже, це той вояк, що ім'ям його наші вуха повні! — обізвався ватаг, зацікавлено оглядаючи молодого офіцера, як то ведеться, коли вперше бачать людину, що зажила бучної слави, — заслугами своїми чи силою випадковості, чеснотою чи злочинством. — Що привело білого чоловіка до табору делаварів?

— Потреба. Я шукав харчу, притулку й друзів.

— Цього не може бути. В лісі повно дичини. Вояцька голова не потребує іншого притулку, як погідне небо, і делавари вороги англійцям, а не друзі. Ні, язик твій говорив, але серце мовчало.

Данкен, не знаючи, на яку далі ступити, примовк і завагався. Тим часом розвідник, що уважно прислухався до розмови, твердою ходою вийшов наперед.

— Я не озвався, коли питали, хто з нас Довгий Карабін, але це не тому, що я соромлюся чи боюсь, — почав він. — Чесній людині нема чого соромитись і боятись. Просто я вважаю, що мінги не мають права обзивати якось людину, котрій друзі її дали відповідніше ім'я. Тим паче, що це прізвисько неправдиве: мій «оленебій» зовсім ніякий не карабін, а тільки рушниця. Зроду ім'я моє Натанієль; делавари, що живуть на власній річці, дарували мені назвисько Соколине Око, а ірокези, без моєї на те згоди, хоч я в тім найбільш зацікавлений, прозвали мене Довгий Карабін.

Досі всі присутні пильно вдивлялись у Данкена, а тепер кожен поглядом звернувся до високої і міцної постаті нового претендента на славетне прізвисько. Індіян не здивувало, що аж двоє знайшлося охочих до такого почесного титулу — самозванці, хоч і зрідка, а проте серед них теж траплялися. Суворим і справедливим делаварам ішлося про інше: вони хотіли уникнути помилки. Кілька їхніх старших порадились осторонь між собою і вирішили розпитати гостя.