Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 162

Данкен показав на двері, якими скрався сюди Магуа. Тільки щоб тепер їх відчинити, довелося б задовго морочитись.

— Тоді забирайте панночку й подамося в ліс через другий вихід, — мовив розвідник.

— Це неможливо! — відказав Данкен. — Від страху вона знепритомніла. Еліс, голубонько, дорогенька моя, пробудіться! Ми мусимо втікати. Даремно! Вона чує, але йти не годна. Втікайте самі, достойний друже. Рятуйтеся, а мене полишіть на мою долю.

— Кожен слід має свій кінець, а кожна знегода чогось учить, — сказав розвідник. — Ось, завиніть її в індіянське одіння. Закутайте все її тіло. Ні, ні, таких ніжок, як ця, тут, у глушині, не буває, і вони її викажуть. Всю, до рештки. Беріть її на руки й ходім. Далі то вже мій клопіт.

Данкен, як це вже звісно зі слів його товариша, охоче послухав і зараз же підхопив на руки легеньке тільце Еліс, рушаючи услід за розвідником. Хвора жінка все ще лежала на самоті, тож хутенько проминувши її, вони подалися природною галереєю до виходу. Ще не дійшовши до дверей із кори, Гейворд з розвідником почули шемріт голосів надворі — друзі та родаки недужої терпляче дожидали, коли можна буде ввійти досередини.

— Якщо я розтулю рота, — прошепотів Соколине Око, — моя англійщина, питома для білої людини, одразу мене видасть. Отож мусите ви, майоре, повісти їм своїм жаргоном, — мовляв, злого духа замкнено в печері, а жінку ми беремо до лісу пошукати цілющого кореня. Хитруйте на всі заставки, це річ прощенна.

Двері прочинилися трохи, наче хтось там ззовні наслуховував, і розвідник урвав свої напучення. Відстрашивши підслухача гнівним гаркотом, він сміливо штовхнув стулку дверей і вийшов на свіже повітря, знов убиваючись у роль ведмедя. Данкен ступав майже впритул за ним і незабаром опинився в гурті яких двох десятків стривожених родичів та друзів хворої.

Юрба відступилася трохи і пропустила вперед батька недужої та ще одного, чи не її чоловіка.

— То брат мій вигнав злого духа? — запитав перший із них. — І що це в нього на руках?

— Твоя дитина, — повагом відказав Данкен. — Хвороба з неї вже вийшла, її замкнуто в скелі. Жінку я заберу подалі звідси, щоб скріпити їй силу перед новим нападом. Вона повернеться до вігваму молодого вояка, коли сонце зійде.

Схвальний гомін повітав цю чужинцеву мову, тільки-но батько переклав її одноплемінцям. Ватаг махнув рукою Данкенові рушити далі, а сам голосно й визивно ознаймив:

— Я — муж, я ввійду до печери битися із злим духом!

Гейворд, що вже спішився проминути гурт індіян, почувши ці слова, застиг на місці.

— Хіба брат мій глузду збувся? — вигукнув він. — А чи милосердя не має? Він перестріне хворобу, й вона в нього ввійде. Або випустить її на волю, і вона наздожене дочку його в лісі. Ні! Нехай мої діти чекають зокола, і коли злий дух з'явиться, заб'ють його дрючками. Він — хитрий і зариється в гору, коли побачить, як багато вояків ладно побитися з ним.

Ця незвична пересторога зробила своє. Не входячи до печери, батько та чоловік недужої добули томагавки й наготувалися помститись уявному катові, а жінки й діти з тією ж метою наламали гілля та назбирали каміняччя. Скориставшись нагодою, удавані чаклуни тим часом зникли.