Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 143

— Хіба ніхто з братів моїх не знає по-французькому чи по-англійському? — запитав він французькою мовою, перебігаючи очима по обличчях індіян і сподіваючись, що хтось йому притакне головою.

Кілька вояків обернулось на звук його голосу, а проте жоден не відповів.

— Мені прикро було б дізнатись, що ніхто і цього мудрого й хороброго народу не розуміє мови, якою Великий Монарх промовляє до дітей своїх, — повільно й чітко вів далі Данкен, вживаючи найпростіших французьких слів. — Йому боліло б серце, якби він знав, що червоношкірі вояки так мало його поважають.

Запала тривала й ваговита мовчанка — пі найменший порух, ані блиск очей не виказували враження від цих слів. Данкен, знаючи, що його господарі мовчання мають за чесноту, радий був перепочинкові, щоб зібратися з думками. Врешті той самий вояк, що вже звертався до прибульця, сухо запитав його канадсько-французькою говіркою:

— Чи наш Великий Батько, промовляючи до свого народу, вживає мови гуронів?

— Для нього немає різниці між його дітьми, чи то червоношкірі вони, чорні чи білі, — ухильно відповів Данкен. — Але найбільше йому любі хоробрі гурони.

— А що скаже він, — спитав завбачливо ватаг, — коли гінці перелічать йому всі ті скальпи, які ще п'ять ночей тому були на головах англійців?

— Англійці його вороги, — мовив Данкен, мимохіть здригнувшись, — тим-то він, звісна річ, скаже: «Це добре. Мої гурони дуже відважні».

— Наш канадський батько думає інакше. Замість дивитись уперед і нагородити своїх індіян, він оглядається назад. Він бачить мертвих англійців, але не гуронів. Що ж бо це означає?

— Такий великий ватаг, як він, має думок більше, ніж слів. Він пильнує, щоб ніякий ворог не йшов його слідом.

— Човен загиблого вояка не попливе Горікеном, — похмуро відказав дикун. — Вуха його відкриті для делаварів, які нам не друзі, і вони наповнюють їх брехнею.

— Цього не може бути. Ось послухай лишень: я знаюся на хворобах, і він послав мене до своїх дітей, червоношкірих гуронів з-над великих озер, розпитати, чи хто з них не заслаб.

Тепер знов запала мовчанка, і погляд кожного звернувся на Гейворда, мовби для того, щоб упевнитись, чи не брехливі його слова. І такі ті погляди проникливі були й гострі, що в Данкена аж душа завмерла. Але, на щастя, той самий індіянин приніс йому полегкість, холодно запитавши:

— Хіба ж мудрі люди з Канади розмальовують собі шкіру? Ми-бо чули, як вони похваляються, що обличчя в них бліде.

— Коли індіянський ватаг приходить до своїх білих батьків, — відмовив Данкен незворушним тоном, — він скидає свою одежу з буйволячої шкури і вдягає сорочку, йому подаровану. Мої брати розмалювали мене, і я ношу цей малюнок.

Схвальний шепіт був відповіддю на ці підхлібні для індіян слова. Той самий літній ватаг жестом виявив свою зичливість прибульцеві, і більшість його товаришів пішли за цим прикладом: простягували вперед руку й видавали короткий вигук схвалення. Данкен передихнув вільніше, гадаючи, що найгірше Його випробування вже позаду. А оскільки Він устиг наготувати просту й правдоподібну історійку, щоб підперти свою вигадку, його надії на успіх ще й скріпилися.