Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 142

Отож коли Данкен і Девід опинились між дітлашні, то поява їхня була зовсім несподівана. Але тільки хлопці їх помітили, як знявся різкий застережний крик, і вся ватага в одну мить, наче дивом яким, зникла з очей. Голі смагляві тіла, сплащені при землі, так добре о цій порі зливалися з прив'ялою травою довкола, що спершу здалося, немов і справді їх земля поглинула. І лиш як Данкен пильніше приглянувся, він завважив, що звідусіль у них втоплено темні, жваві й нишпористі очі.

Це допитливе вдивляння аж ніяк не підбадьорило молодого офіцера, нагадавши йому про наступний іспит, цим разом уже перед дорослими індіянами. У нього навіть промайнула думка відступити. Але вагатись було вже запізно. На дитячий крик з найближчої хатини вийшло яких десятеро вояків і стало при вході похмурим настороженим гуртом, поважно чекаючи наближення чужинців.

Девід, певною мірою вже принатурений, анітрохи не знітився таким видовищем і спокійно прямував саме до тієї будівлі. Була це найголовніша хатина в селищі, дарма що недбало зліплена з кори та гілля: тут проваджено ради й збори племені. Тільки на превелику силу спромігся Данкен не зрадити свого хвилювання, коли проходив попри скупчених на порозі кремезних індіян. Проте він знав, що життя його залежить від самовладання, тож і поклався на обачливість свого товариша, ступаючи слідом за ним і намагаючись тим часом зібратися з думками. Кров застигла йому в жилах, коли він опинився лице в лице перед своїми лютими й немилосердними ворогами, — але він опанував себе настільки, що на позір зовсім незворушно пройшов усередину хатини. За прикладом розважливого Гемета, молодий офіцер видобув з купи в кутку хатини в'язку запашного хмизу й мовчки сів на ній.

Скоро несподіваний гість увійшов, вояки з порога повернулися до хатини й розташувались побіля нього, налагодившись терпляче ждати, поки гідність чужинцева дозволить йому заговорити. Ще більше індіян стояло, прихилившись до стовпів, що підтримували вутлу халупчину, а троє-четверо найстарших і найвизначніших ватагів посідало просто на землі трохи попереду.

Хатину освітлював запалений смолоскип, червоним колихким пломенем перекидаючись із обличчя на обличчя, з постаті на постать. Данкен скористався цим світлом, щоб з вигляду господарів угадати, якого він має сподіватись прийому. Але проникливість його виявилась нездалою супроти прибраної незворушності гуронів. Ватаги ледве чи хоч раз глянули на нього, а все втуплені були в землю, маючи такий вираз на обличчі, що легко дався б витлумачити і як повагу, і як недовіру. Ті, хто стояв у тіні, були менш стримані. Данкен скоро відчув на собі їхні допитливі й крадьковиті погляди, що перебігали по всій його постаті, не полишаючи поза увагою ані риски на обличчі, ані найменшого поруху, ані смужки пофарбування, ані крою одежі.

Нарешті один індіянин — трохи вже посивілий, але тілом ще дужий, саме о мужній порі — вийшов із темного кутка, де він був чи не задля того, щоб краще роздивитись, і звернувся до прибульця. Говорив він мовою вайандотів, або гуронів, — отже Гейворд його не розумів, хоча з жестів ясно було, що слова індіянина скорше привітні, аніж ворожі. Данкен похитав головою і помахом руки дав зрозуміти, що він не годен відповісти.