Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 123

Юнак послухався слів розвідника, і той, перекинувши на борт човна дошку, прихоплену з руїн, жестом запросив обох офіцерів усідати. Після цього всі сліди дбайливо затерто, всьому довкола надано попереднього вигляду, і Соколине Око й собі вибрався на вутле берестяне суденце. Гейворд мовчав, поки індіяни, обережно веслуючи, вигнали човна досить далеко від форту, аж під широку й темну тінь, що з гір на сході падала на дзеркальне плесо озера. Тут він запитав:

— Яка потреба була так спішитися з від'їздом, та ще й криючись?

— Якби кров онейди могла забарвити оці чисті води, ви прочитали б з неї відповідь, — одказав розвідник. — Хіба ви вже забули про того зайду повзучого, що його забив Анкес?

— Звісно, ні. Але ж він, здається, був сам один, а мерців нема чого боятись.

— Авжеж, той був сам. Однак індіянин з такого великого плем'я певен, що за його кров ворог заплатить передсмертним криком.

— Але наша присутність, авторитет полковника Манро можуть бути достатньою гарантією проти гніву наших-таки союзників, надто ще коли той нещасний сам у своїй долі винен. Сподіваюся, через таку дрібницю ви анітрохи не змінили нашого курсу.

— Гадаєте, що якби перед тим шельмаком став сам король, то його куля звернула б убік? — не здавався розвідник. — Чом же тоді той славний француз, старший на всю Канаду, не стримав гуронів від різанини, коли слово білого так дуже впливає на індіян?

Відповідь Гейвордову стримав стогін Манро. Перечекавши хвильку з поваги до горя свого старшого друга, майор мовив:

— За цю свою провину маркіз де Монкалм відповість перед богом.

— Отож-бо. Тепер ви маєте слушність, бо слова ваші спираються на віру й справедливість. Одна річ — кинути полк своїх солдатів поміж бранців та оскаженілих індіян, і геть зовсім інша — відмовляти дикуна від ножа й рушниці, раз по раз повторюючи «мій сину». Пі, ні! — провадив далі розвідник, оглядаючись назад на ледь видний за туманом та відстанню форт і сміючись, своїм звичаєм, тихо й щиро. — Хай шукають у воді сліду! Л поки ті гемони розпитають у риб, хто це веслував цього погожого ранку через озеро, ми вже перекинемось на той бік Горікену.

— Але мавши ворогів попереду й позаду, ми весь час будемо в небезпеці.

— В небезпеці? — спокійно повторив Соколине Око. — Ні, зовсім ні. Пильно назираючи й наслухаючись, ми зможемо обігнати переслідників на кілька годин. А коли дійдеться до рушниць, троє з нас владають ними, як мало хто на пограниччі. Отож ніякої небезпеки. Правда, що нас, можливо, трохи притиснуть, ну й може статися сутичка чи там інша яка невелика пригода, але ми завше матимем де вкритися, і пороху нам не забракне.

Гейворд, мабуть, дещо іншої думки був про небезпеку, ніж розвідник, бо, нічого не відповівши, мовчки просидів декілька миль дороги. Вже світало, коли подорожні ввійшли у тіснину озера і стали швидко й обережно скрадатися між безлічі острівців. Цим шляхом відходив Монкалм із своїм військом, і наші подорожні не певні були, чи не полишив він індіян по засідках, аби його тили боронили і підбирали відсталих. Через це могікани та розвідник підпливали до вузької протоки як звикле тихо й сторожко.