Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 221

— Я так і знав, що це французів порох, дівчино! Наш, зернистіший, горів би цілу хвилину, а цей одразу ж спалахнув.

Ірокези не мали такого доброго пороху, коли ми під рукою сера Вільяма ходили на канадські племена. Чи розповідав я тобі, хлопче, про одну сутичку, коли…

— Благаю тебе, Натті, не розповідай нічого, поки ми не будемо в цілковитій безпеці. Куди нам тепер іти?

— Звісно, на прискалок над печерою; там безпечно, ну, а в разі потреби заховаєтеся в самій печері, — коли схочете, звичайно.

Юнак здригнувся — ця пропозиція, здавалося, його занепокоїла; але, стривожено оглянувшись, він швидко запитав:

— А чи будемо ми в безпеці на скелі? Може, пожежа підійде й туди?

— Та нізащо! — відказав Натті з упевненістю людини, якій не вперше мати діло з такою небезпекою. — От якби ви ще десять хвилин простояли на тому місці,де я вас знайшов, від вас лишився б тепер тільки попіл. А там можете стояти хоч усе життя, й нічого вам огонь не зробить, — хіба що камінь загориться, як дерево!

Заспокоєні цими словами, вони пішли до тієї місцини, що про неї казав Натті. Там він посадив індіанця, прихиливши його спиною до скелі. Елізабет теж опустилася на землю й затулила обличчя руками, а серце її, здавалося, ось-ось вискочить із грудей від тих почуттів, що сповнювали його.

— Ви повинні чимось підкріпитись, міс Темпл, — шанобливо мовив Едвардс, — а то ви зомлієте.

— Ні, не треба, облиште мене, — відповіла Елізабет, глянувши на юнака сяйливими очима. — Я надто схвильована, щоб говорити. Я така вдячна, Олівере, богові й вам за цей чудесний порятунок!

Едвардс наблизився до краю скелі й гукнув:

— Бенджаміне! Де ти, Бенджаміне? Хрипкий голос відповів, наче з-під землі:

— Тут, містере Олівер, сиджу в цій ямі. А парко, як у кухаря в казані. Мені набрид цей кубрик, і коли Шкіряна Панчоха не вирушить невдовзі у плавання по боброві шкури, то я повернуся в док, відбуду свій карантин, помирюсь із законом і протринькаю свої останні грошенята.

— Принеси із струмка склянку води, — вів далі Едвардс, — і влий туди трохи вина. Тільки не барись, прошу тебе.

— Я таких слабеньких напоїв не визнаю, містере Олівер, — відповів управитель, вибираючись із печери. — Рештки ямайського рому пішли на пригощення Біллі, коли він узяв мене на буксир учора вночі, — ото коли ви пішли не тим курсом.

Але осьо є якась червоненька юшка, що тільки на слабкий шлунок. У човні з містера Кербі мало пожитку, та поміж пеньків він маневрував так хвацько, як той лондонський лоцман між вугільних суден.

Так промовляючи, Бенджамін піднявся на прискалок і подав Елізабет склянку. Дівчина подякувала й порухом руки попросила залишити її на самоті.

Юнак підійшов до Натті, що порався біля могіканина. Їхні очі зустрілися, й Натті сумно сказав:

— Його час настав, хлопче: я бачу це по очах. Коли індіанець дивиться отак перед собою, це означає, що він думає про смерть, а коли індіанцеві щось уже втелющиться в голову, то воно справдиться, будь певен.

Юнак не встиг відповісти, бо почулася чиясь поспішна хода, й усі, на свій подив, побачили, що до них, чіпляючись за скелі, пробирається містер Грант. Олівер кинувся йому на допомогу, і незабаром достойний служитель церкви стояв серед них.