Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 220

Ледве сказавши ці слова, Шкіряна Панчоха кинувся в чагарі. Коли Луїза побачила його востаннє, він так швидко брався під гору, як спроможний лише той, хто звик ходити в горах.

— Невже я все-таки тебе знайшов?! — вигукнув старий мисливець, виринувши з диму перед Елізабет і Едвардсом. — Тепер швидко ходімо, для розмов немає часу.

— Яв надто легкій сукні, — відповіла Елізабет. — Я не можу в ній наблизитися до вогню!

— Я подумав про твою тоненьку одіж, — сказав Шкіряна Панчоха і розгорнув щось схоже на ковдру з оленячої шкури; старий вкутав нею дівчину з голови до ніг. — А тепер ідіть слідом за мною, і то швидко, бо йдеться про життя чи смерть усіх нас.

— А Джон! Що станеться з Джоном? — крикнув Едвардс. — Невже ми покинемо старого воїна на погибель?

Натті подивився туди, куди показував Олівер, і побачив індіанця, що сидів непорушно, хоч сама земля вже горіла у нього під ногами. Мисливець швидко підійшов до Джона й сказав по-делаварському:

— Вставай і ходімо звідси, Чингачгуку! Чи ти хочеш згоріти, як мінг, приречений на спалення? А я думав, моравські брати тебе чогось навчили. Леле, та ж порох вибухнув у нього під самими ногами, і спина вся обпечена! Іди ж за мною, чуєш? Ходімо!

— А навіщо могіканинові йти звідси? — похмуро відповів індіанець. — Колись він був орлом, а тепер його очі потьмяніли. Він дивиться на долини, він дивиться на води, він дивиться на мисливські угіддя, — але ніде не бачить делаварів. Повсюди лише білі. З далекої країни кличуть мене предки; кажуть: іди до нас! Жінки, молоді воїни, все моє плем'я — всі кличуть: іди. Великий Дух кличе: йди! Дай могіканинові померти.

— Але ти забуваєш про свого друга! — вигукнув Едвардс.

— Марно умовляти індіанця, коли він вирішив померти, — урвав його Натті, схопив мотузку, яку змайстрував Олівер із стяжок ковдри, напрочуд вправно прив'язав собі до спини байдужого до всього індіанця і попрямував туди, звідки щойно прийшов, наче за марницю йому були і власний похилий вік, і важка ноша. Ледве всі встигли перебігти терасу, як одне з усохлих дерев, що хиталося вже кілька хвилин, упало, сповнивши повітря попелом та іскрами, і саме на те місце, де вони тільки-но стояли.

— Йдіть по м'якому грунту! — крикнув мисливець, коли дим оповив їх і нічого не стало видно. — Тримайтеся білого диму! Гей, хлопче, пильнуй її, прикривай оленячою шкурою, — то скарб, а не дівчина, іншої такої не знайдеш!

Скоряючить наказові Шкіряної Панчохи, Елізабет і Едвардс ішли за ним уздовж в'юнкого струмочка, і хоч прохід вів серед пойнятих вогнем стовбурів і згори падало палюче гілля, їм пощастило вийти на безпечне місце. Лише людина, що прожила все життя в лісі, могла знайти прохід в густому диму, де дихати було важко і не можна було нічого розгледіти. Завдяки досвідченості Натті втікачі незабаром опустилися на іншу терасу, якої вогонь ще не досяг.

Почуття Едвардса й Елізабет, коли вони вирвалися із смертельної небезпеки, легко можна уявити, але важко описати. Та найдужче радів сам старий мисливець; він засміявся своїм дивним сміхом і, не спускаючи зі спини могіканина, мовив: