Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 197

— Мовчати!

— Так, пора все це припинити, — мовив суддя, намагаючись погамувати власне хвилювання. — Констеблю, відведіть засудженого до колодок. Пане секретар, яка там у нас наступна справа?

Натті, очевидно, скорився своїй долі. Похнюпившись, він мовчки пішов за констеблем. Юрба розступилася, пропускаючи засудженого, і коли його висока худорлява постать щезла за дверима, майже всі кинулися на майдан.

РОЗДІЛ XXXIV

Ха-ха! Дивіться —

Які жорсткі підв'язки в нього!

Шекспір, «Король Лір»

За тих часів, що про них ми розповідаємо, у штаті Нью-Йорк ще збереглося звичаєве право, й гуманніші способи покари ще не заступили колодок і стовпа, до якого прив'язували засуджених до биття канчуками. Ці залишки давнини містилися саме навпроти тюрми, як свого роду застереження злочинцям.

До того місця і прямував Натті за констеблями, схиливши голову перед силою, з якою не міг боротися. Мешканці селища юрмилися навколо, дивлячись на нього з надзвичайною цікавістю. Констебль трохи підняв верхню частину колодок і вказав пальцем на отвори, куди старий повинен був устромити ноги. Не опираючись, Шкіряна Панчоха мовчки сів на землю й зробив те, що від нього вимагали. Він тільки раз глянув навкруг, шукаючи співчуття, як це, мабуть, усім властиво у хвилину страждання. Якщо він і не побачив явних ознак симпатій, то все-таки не побачив і злорадної втіхи, не почув жодного образливого слова. Настрій натовпу, якщо можна так сказати, був мовчазний і стриманий.

Констебль уже збирався опустити верхню дошку, коли Бенджамін, наблизившись до засудженого, звернувся до констебля сердито, ніби шукаючи приводу для сварки:

— Яка користь, констеблю, затискати людину в ці дровиняки? Вони ж не заважають пити грог і не залишають рубців на спині, то ж на якого дідька це робити?

— Такий вирок суду, містере Пенгіллан, та й закон, гадаю, цього вимагає.

— Так, так, я знаю, що існує такий закон, але для чого це все? Яка біда, подумаєш, — потримати чоловіка за п'ятки цілих дві склянки!

— То, по-твоєму, це не біда, Бенні Помпо, — мовив Натті, жалісно глянувши на управителя, — не біда — виставити на глум сімдесятирічного старого, наче приборканого ведмедя? Це не біда — посадити старого солдата, який пройшов війну п'ятдесят шостого року й бився з ворогом у сімдесят шостому, на майдані, де хлопчаки тицятимуть у нього пальцями, а люди дорікатимуть йому цим аж поки його віку? То це дрібниці — принизити гордість чесної людини, прирівнявши її до лісового звіра?

Бенджамін гнівно обвів очима натовп і, якби помітив посмішку на чиємусь обличчі, то негайно б учинив бешкет, але, зустрівши погляди, що виражали байдужість або співчуття, сів поряд із старим мисливцем, устромив ноги у вільні отвори й крикнув:

— Тепер опускай, констеблю, опускай, кажу тобі! Коли тут є охочий подивитися на ведмедя, то хай дивиться, щоб його чорти взяли! Хай дивиться на двох ведмедів, та пам'ятає, що бодай один з них уміє не тільки гарчати, але й кусатися!