Читать «Прерія» онлайн - страница 6

Проте ватажок переселенців уперто йшов уперед, орієнтуючись лише за сонцем. Рішуче повернувшись спиною до цивілізованих поселень, він з кожним кроком усе далі — сказати б краще, безповоротно — заглиблювався в країну диких тубільців. Але надходив вечір, і в його мозку, який, очевидно, здатний був передбачати хіба нагальні потреби, ворухнулася неспокійна думка: де б тут переночувати?

Піднявшись на трохи вищий горб, він постояв там хвильку, недбало роздивляючись довкола, шукаючи загальновідомих ознак місцини, де були б разом три найважливіші речі — вода, паливо й паша.

Та ця спроба, певне, виявилась марною, бо після нетривалого байдужого огляду він почав ліниво спускатися положистим схилом, як відгодована тварина, навантажена важким в'юком.

Усі, хто йшов за ним, проробили той самий шлях; але юнаки, досягши вершини горба і озираючись, кожний у свою чергу, навсібіч, виявили при цьому значно більше зацікавленості, а може, й тривоги. По сповільнених рухах тварин і людей видно було, що їм уже конче треба відпочити. Тваринам важко було ступати переплетеними травами у вибалках, вони потомилися, і дедалі частіше доводилося підганяти їх батогом. І ось, коли нарешті знесиліли всі, окрім ватажка, загін раптом зупинився, вражений незвичайним видовищем.

Сонце сховалося за гребінь найближчої «хвилі», залишивши на обрії широку яскраву смугу. Посередині того полум'яного потоку з'явилася людська постать, така чітка й реальна на позолоченому тлі, що, здавалося, простягни руку — і торкнешся до неї. Постать була велетенська; вона стояла перед подорожніми просто на їхньому шляху, і її постава була задумлива й сумовита. Але в сліпучій світляній оправі не можна було ані розпізнати її справжнього зросту, ані вгадати її замірів.

Ця несподівана поява вразила людей. Ватажок переселенців тут-таки зупинився, дивлячись на таємну постать з тупою цікавістю, що незабаром поступилася забобонному страхові. Його сини, тільки-но минув перший подив, повільно оточили батька, а коли підійшли й возії, всі збилися в один мовчазний зачудований гурт. Але ось почулося клацання замків, дарма що подорожні як один повірили у надприродність цього явища, і двоє чи троє найсміливіших молодиків уже звели рушниці, наготувавшись стріляти.

— Скажи хлопцям, щоб заходили справа! — рішуче крикнула мати хриплим, різким голосом. — Будьте певні, Ейса чи Ебнер розберуться, що воно таке!

— Не завадило б спершу перевірити кулею, — пробурмотів похмурий чоловік, дуже схожий на жінку, що тільки-но говорила, і, знявши рушницю, вправно приклав її до плеча. — Подейкують, по цих рівнинах сотнями никають мисливці з племені Вовків-пауні. Вони й не помітять, якщо підстрелимо одного з них.

— Стривайте! — почувся тихий, але тривожний вигук, що зірвався, як легко можна було зрозуміти, з тремтячих уст молодшої жінки. — Ми тут ще не всі зібралися; може, це друг!

— Хто ж це тут шпигує? — промовив батько, косуючи незадоволеним оком на гурт своїх крем'язнів-синів. — Ану, опусти рушницю, опусти, кажу! — крикнув він, богатирським пальцем збивши з прицілу родичеву зброю, і погляд його сказав, що з ним краще не сперечатись. — Я ще не завершив своєї справи, дай нам мирно довести її до кінця.