Читать «Прерія» онлайн - страница 8

— А як називається цей край?

— Як називається місцина, — промовив старий, урочисто показуючи вгору, — де ти бачиш он ту хмару?

Переселенець глянув на нього так, ніби нічого не зрозумів і запідозрив, що його беруть на кпини, але сказав лише:

— Здається мені, ти тут такий самий новачок, як і я, а то чого б це ти відмовився допомогти подорожньому порадою: слова коштують недорого, а часом здружують людей.

— Порада — не подарунок, а борг, що його старий повертає молодому. Що ти хочеш знати?

— Де я можу зупинитися на ночівлю? Мені байдуже про їжу й постіль, але бувалі мандрівники, як-от я, знають ціну свіжій воді й добрій паші для худоби.

— Тоді йди за мною — матимеш і те, й друге. А більше в цій голодній прерії я навряд чи можу щось запропонувати.

Так промовляючи, старий напрочуд легко, як на його вік, завдав собі на спину важку рушницю і, не додавши й слова, повів усіх через пологий горб у сусідню уголовину.

РОЗДІЛ II

Сюди шатро! Я нині тут ночую.

А завтра де? Ат, байдуже мені.

Шекспір. Річард III

Незабаром подорожні побачили звичайні й безпомилкові ознаки того, що необхідне для ночівлі місце зовсім близько. На схилі горба вибивалося чисте дзюркотливе джерело, яке зливалося з кількома такими самими джерельцями; разом вони утворювали потічок, і шлях його у прерії можна було простежити на багато миль по кущах і траві, що росли в тих місцях, куди сягала волога. Саме туди і йшов незнайомець, а коні охоче тягли фургони слідом, інстинктивно відчуваючи, що скоро попасуться й відпочинуть.

Дійшовши до місця, яке, на його думку, годилося для ночівлі, старий зупинився, дивлячись на переселенців, ніби питав, чи все тут є, що їм треба. Ватажок теж поглянув на нього, мовляв, зрозумів, і як завжди мляво й повільно обвів улоговину поглядом знавця.

— Так, це, мабуть, підійде, — нарешті сказав він, задоволений, очевидно, оглядинами. — Хлопці, сонце сіло, ворушіться!

Юнаки скорилися, але досить своєрідно. Наказ — бо слова ці прозвучали як наказ — вислухано поштиво, та ніхто не кинувся його виконувати. Щоправда, дві чи три сокири впали на землю, але їхні власники все ще байдуже поглядали навкруги. Тим часом ватажок, який, певне, звик до вдачі своїх синів, скинув з плечей вантаж і рушницю, а тоді спокійно почав розпрягати коней разом з чоловіком, про якого ми вже згадували і який недавно так поквапливо хапався за рушницю.

Аж ось старший син важкою ходою ступив наперед і без видимих зусиль по самісінький обух увігнав сокиру в м'який стовбур тополі. Якусь хвилину він стояв, роздивляючись наслідки свого удару, наче велетень, що зневажливо спостерігає жалюгідні спроби карлика опиратися. Тоді, вправно і навіть елегантно підносячи сокиру над головою, як досвідчений воїн-рубака свою благороднішу, але не таку корисну зброю, він швидко перерубав стовбур і змусив високу верхівку впасти йому до ніг. Решта чоловіків з лінивою цікавістю спостерігали його дії. Та коли дерево простерлося на землі, це стало ніби сигналом до загальної атаки, і всі разом заходилися коло роботи. З майстерністю, що подивувала б необізнаного спостерігача, вони розчистили від лісу потрібне їм місце так добре і майже так само швидко, як коли б тут промчав ураган.