Читать «Прерія» онлайн - страница 5

Трохи позаду йшли гуртом кілька молодиків, схожих одягом і зовнішністю один на одного і на ватажка; всі вони, безперечно, були родичами. Наймолодший з них, хоч і не досяг ще, очевидно, того віку, який мудрий закон вважає повноліттям, був гідний свого роду й не поступався зростом решті. Були у валці й люди іншого складу — мова про них ітиме пізніше, в перебігу нашої оповіді.

Дорослих жінок було тільки дві. Але з переднього фургона валки виглядало кілька білявих голівок із смаглявими личками, поблискуючи цікавими й збудженими оченятами. Старша жінка, з жовтуватим і зморшкуватим обличчям, була матір'ю дівчаток і молодиків, які становили більшість гурту, а молодша була жвава, весела юнка вісімнадцяти років. Її зовнішність, одіж і манери, здавалося, свідчили про те, що в суспільстві вона стоїть на кілька щаблів вище від своїх супутників. На другому критому фургоні парусина була щільно запнута, дбайливо приховуючи, що там усередині. Решта фургонів була навантажена простенькими меблями та всяким начинням, потрібним людям, які будь-коли готові рушити з обжитого місця, байдуже про дальню путь і пору року.

І в самій валці, й у вигляді людей було мало такого, чого не зустрінеш щодня на великих дорогах країни, де все постійно рухається і змінюється. Але безлюдна й своєрідна місцевість, де так несподівано з'явились переселенці, накладала на них відбиток дикунства й авантюризму.

У вибалках, що на хвилястій рівнині траплялися подорожнім через кожну милю, зір з двох боків обмежували ті положисті схили, які й дали назву цій прерії, а в два інші боки понуро тяглася довга, вузька, гола улоговина, де-не-де поросла жалюгідною, жорсткою, хоч і досить густою травою. З вершин горбів відкривався краєвид, що стомлював око одноманітністю і зловісною похмурістю. Земля тут нагадувала океан, коли його розбурхані води важко здіймаються після шаленого шторму, який ще не зовсім ущух: така сама рівномірна хвилястість, така сама однаковість і такий самий неосяжний шир. І справді, земля так разюче нагадувала океан, що поет — хай якийсь геолог і посміється з цієї нехитрої гіпотези — мимоволі пояснив би незвичайну будову рівнини зміною владарювання цих двох стихій. Де-не-де з дна улоговини, широко простерши своє голе гілля, вставало високе дерево, мов самітний корабель; підсилюючи цю ілюзію, на туманному крайнебі іноді виникали округлі гайочки, ніби далекі острови в океані. Немає потреби нагадувати досвідченому читачеві, що від одноманітності краєвиду відстань здається більшою, надто коли дивитися з низької місцини, однак в міру того, як горб змінювався горбом, а за одним островом виникав інший, зростала сумна певність, що попереду, перш ніж справдяться найскромніші бажання хлібороба, ще довга, а то й нескінченна путь.