Читать «Принц Хаосу» онлайн - страница 88

Найда кивнула.

— Я не знаю точно, коли і як, але вони розпалися, — сказала вона. — Але хоча вони зникли… я все ще намагаюся захищати тебе, якщо щось загрожує. Добре, що ви з Люком дійсно друзі, і…

— Так навіщо ж секрети? — Перервав я. — Чому просто не сказати йому, що Гейл — це ти? Здивуй його, чорт забирай… то-то буде весело.

— Ти не розумієш, — сказала вона. — Він порвав зі мною, не пам'ятаєш? Тепер у мене є ще один шанс. Як було — все заново. Я… я йому дуже подобаюся. І я боюся сказати: «Я — та дівчина, з якою ти колись порвав». Це може змусити його замислитися: чому, і чого доброго, він може вирішити, що був правий в той раз.

— Це нерозумно, — сказав я. — Я не знаю причин вашого розриву. Він ніколи не говорив мені про це. Просто сказав, що привід — є. Але я впевнений, він був липовий. Я знаю, що ти йому подобалася. Я впевнений, він порвав з тобою лише тому, що був сином Амбера, який прибув додому в одній дуже мерзенній справі, і на загальній картинці світу не було місця для тієї, кого він мав за звичайну дівчинку з Відображення. Ти занадто добре зіграла свою роль.

— І з Джулією ти порвав тому? — Запитала вона.

— Ні, — сказав я.

— Прости.

Я помітив, що з тих пір, як ми почали розмову, чорна стежка розширилася приблизно до фута. Попит на вміння вирішувати математичні проблеми з'явився саме зараз.

10

Отже ми їхали — шість кроків по міській вулиці, серед гучного ревіння клаксонів, де наш чорний шлях обмежувався брудними гальмівними смугами; чверть милі по пляжу чорного піску біля тихого зеленого моря, біля колишучих гіллям пальм зліва від нас; через тьмяне снігове поле; під мостом з каменю, де наш шлях був по мертвому чорніючому ложі потоку; потім — в прерію; назад на лісову дорогу… Тигр не зітхнув, не здригнувся, навіть коли на міській вулиці Далт пробив чоботом вітрове скло поліцейського «Плімута» і збив антену.

Шлях розширився, напевно, вдвічі, з того моменту, як я вперше встав на нього. Засохлі дерева на ньому стали звичними — вони височіли, немов фотонегатив їх яскравих родичів, які росли всього в декількох футах від стежки. Листя і гілки ворушилися, але ми не відчували ніякого вітру. Звуки — наші голоси, стукіт копит наших коней — стали глухіше. Ми рухалися в неяскравій сутінковій атмосфері, незважаючи на те, що в декількох кроках від стежки — ми багато разів здійснювали короткі екскурсії — стояв ясний полудень. Птахи смертоносного виду громадилися на чорніючий деревах, готові кинутися при першому зручному випадку — і ті скрегочучі, хрипкі звуки, що іноді долинали до нас, цілком могли викаркуватися ними.

Один раз по праву руку розбушувався вогонь; в інший — ми пройшли поряд з підніжжям льодовика. Наш шлях продовжував розширюватися — нітрохи не схожий на величезну Чорну Дорогу в дні війни, яку описував мені Корвін, але вже досить великий, щоб усім нам поїхати в шеренгу.

— Люк, — сказав я.

— Ну? — Долинуло зліва. Тепер Найда їхала праворуч від мене, а Далт праворуч від неї. — Що трапилося?