Читать «Принц Хаосу» онлайн - страница 113

— Юрт каже, тепер ви друзі.

— Щось на зразок того.

Я поцілував її.

— Якщо ми знову зійдемося, — сказала Джулія, — він знову спробує вбити тебе.

— Знаю. І на цей раз наслідки можуть виявитися катастрофічними.

— І куди ж ти прямуєш?

— Я на побігеньках, і це буде тривати пару годин.

— Чому б тобі не відпочити, коли закінчиш? Нам багато про що треба поговорити. Я — в апартаментах, які іменуються Гліцинієвою Кімнатою. Знаєш, де це?

— Так, — сказав я. — Ну, просто з глузду з'їхати.

— Побачимося пізніше?

— Можливо.

Прокинувшись, я відправився до Обода, оскільки дізнався, що Пірнаючі-в-Пекло — ті, хто шукають артефакти творіння за межами Обода, — вперше за покоління призупинили свою діяльність. Коли я розпитав їх, вони розповіли про небезпечну активність в глибинах — смерчі, вогненні вітри, викиди свіжоствореної матерії.

Сидячи у відокремленому місці і дивлячись вниз, я скористався спікартом, який носив, щоб допитати той, який не носив. Коли я зняв щит, він завів занудну літанію: «Йди до Мандора. Корона. Зустрінься з братом. Зустрінься з матір'ю. Почни приготування». Я знову замкнув його і відклав. Якщо я щось зроблю не так, він незабаром почне підозрювати, що я перебуваю поза його контролем. Чи хвилює це мене?

Я можу просто зникнути, відваливши геть разом з батьком, допомагаючи йому в захисту його Лабіринту. Я міг би закопати там обидва спікарта, збільшивши напругу сил в тій точці. В крайньому випадку я міг би покластися на власну магію. Але…

Мої проблеми були тут. Я був виведений і вихований, щоб стати першокласним королівським лакеєм під контролем матері і, ймовірно, мого братика Мандора. Я любив Амбер, але я любив і Двори. Втеча в Амбер — тимчасова гарантія моєї безпеки — не краще вирішувала мої особисті проблеми, ніж втеча разом з батьком… або повернення на Відображення Земля, яке мені подобається, як з Корал, так і без. Проблема була тут… І в мені.

Я викликав димну нитку, щоб перенести себе до підйомного шляху, ведучого в сад всевидячих. Поки я подорожував, я обміркував те, що повинен зробити, і зрозумів, що боюся. Якщо все зайде так далеко, як може зайти, то велика ймовірність, що я помру. В альтернативі я вбивав би кого-небудь сам, чого мені зовсім не хотілося.

І так, і сяк, якесь рішення приймати доведеться, або мені ніколи не знати спокою на цьому піку мого існування.

Я пройшов біля лілового потоку під зеленим сонцем у зеніті перлового неба. Я викликав сіро-лілову птицю, яка прилетіла і сіла мені на зап'ястя. У мене була думка відправити її кур'єром в Амбер з посланням для Рендома. Але спробувавши, я не зміг би сформулювати найпростішої записки. Занадто багато залежить від багато чого. Сміючись, я звільнив птицю і стрибнув з берега, де і створив ще один шлях над водою.

Повернувшись до шляхів Всевидячих, я пройшов до залу скульптур. Я вже знав, що повинен спробувати зробити і як повинен вчинити. Я стояв там, де стояв — як давно? — Роздивляючись масивні конструкції, прості фігури, хитромудрі.

— Привид? — Сказав я. — Ти тут?

Відповіді не було.