Читать «Рушниці Авалона» онлайн - страница 104

— Так. Я чув, ти все ще одружений?

— Вірно.

Ми спустилися на перший поверх і повернули праворуч. Поведінка стражників, що стояли на нижній площадці сходів, нічим не відрізнялося від поведінки їхніх товаришів.

— Вірно, — повторив він, слідуючи за мною до центру палацу. — Тебе це дивує, чи не так?

— Чесно кажучи, так. Я був впевнений, що ти постараєшся позбутися її рівно через рік, як тільки закінчиться термін твого перебування в Рембо.

— Я теж так думав. Але я полюбив її. Полюбив по-справжньому.

— У житті всяке буває.

Ми проминули мармурову вітальню і опинилися у довгому вузькому коридорі. Напівтемрява, пил колом… Я мимоволі здригнувся, згадавши, в якому стані перебував, коли був тут востаннє.

— І вона мене любить, — не змовкав Рендом. — Ніхто мене так не любив, як Віала.

— Я радий за тебе.

Ми підійшли до великих дверей, чомусь відкритих, за якими широкі спіральні сходи йшли далеко вниз, і швидко почали спускатися по сходинках.

— А я — ні, — заперечив він, намагаючись не відставати. — Мені зовсім не хотілося закохуватися. Ти ж знаєш — ми були бранцями. Хіба це життя для жінки?

— Зате тепер — найгірше позаду. Адже тебе заарештували за те, що ти вирішив помститися за мене і спробував убити Еріка?

— Так. Віала захотіла розділити мою долю.

— Я ніколи цього не забуду, Рендом.

Ми вже не йшли, а бігли, і ліхтарі, розташовані в сорока футах один від іншого висвітлювали нам шлях. Нескінченні східці… Сходові прольоти… Ми знаходилися у велетенській печері природного походження, яку ніхто і ніколи не досліджував. Я мимоволі подумав про в'язнів, які нудяться в похмурих підземеллях, і пообіцяв собі, що випущу їх на свободу або призначу їм не таке суворе покарання.

Хвилина йшла за хвилиною; далеко внизу виднілися слабкі відблиски смолоскипів.

— Є на світі дівчина, — сказав я, — по імені Дара. У мене були вагомі підстави вірити, що вона — праправнучка Бенедикта, і не тільки тому, що я почув про це з її власних уст. Я пояснив їй в кількох словах, що таке реальний світ, Відображення і Лабіринт, і вона загорілася бажанням негайно потрапити в Амбер, щоб пройти випробування, яке пройшли всі ми. Бачиш, до деякої міри Дара вже вміє управляти Відображеннями. Коли я бачив її востаннє, вона заганяла коня, прагнучи якомога швидше потрапити в Амбер. Але Бенедикт поклявся, що у нього немає ніякої праправнучки. Я не хочу підпускати Дару до Лабіринту на гарматний постріл. Я повинен допитати її.

— Дивно, — задумливо мовив Рендом. — Це дуже дивно. Ти правий. Треба з'ясувати, в чому тут справа. Думаєш, вона вже в Лабіринті?

— Якщо ні, чекати доведеться недовго.

Нарешті ми спустилися у напівтемний зал печери, і я пішов до бокового тунелю. У цей час Рендом вигукнув:

— Корвін! Почекай!

Різко зупинившись, я озирнувся, побачив, що він залишився на нижній площадці сходів і швидко підійшов до нього.

Мені не довелося ставити зайвих питань. Рендом схилився над високим бородатим чоловіком, розпростертим на підлозі.

— Убитий. Тільки що. Прекрасний удар шпаги. Дуже тонкий клинок.

— Ходімо!

І ми побігли по тунелю, у його кінець. Сьомі двері праворуч… Я вихопив Грейсвандір з піхов, побачивши, що ці величезні, кам'яні, охоплені металом двері розчинені навстіж.