Читать «Озма з країни Оз» онлайн - страница 47

Вона повільно пройшла кілька кімнат і врешті натрапила на Тік-Така, що стояв нерухомо. В ту хвилину їй здалося, що вона справді знайшла в цьому таємничому палаці друга, тому вона поквапилася накрутити механічному чоловікові пружини дії, мовлення й думання.

— Дякую, До-ро-ті, — такі були його перші слова. — Me-ні ли-ши-ла-ся ще одна спро-ба.

— Будь же обережний, Тік-Таку! — вигукнула вона. — Гаразд?

— Гаразд. Але Ко-роль Номів три-має нас у руках, він на-ста-вив на нас пастку. Боюся, що ми всі про-на-ли, — відповів Тік-Так.

— Я теж боюсь цього, — сумно сказала Дороті.

— Якби «Ко-валь, Бля-хар і Ком-на-нія» вста-вили в мене вгаду-вальний меха-нізм, — провадив Тік-Так, — я б, може, побо-ровся з Ко-ролем Номів.

Але мої дум-ки про-сті й не-муд-рі, і з них тут мало кори-сті.

— Постарайся, як можеш, — підбадьорливо мовила Дороті, — а коли не вийде, то я стоятиму й дивитимусь, у що ти обернешся.

Тоді Тік-Так торкнувся до жовтої скляної вази з намальованими на ній стокротками і вимовив слово «Ев».

За одну мить Механічний Чоловік зник, і хоч дівчинка хутенько глянула в усі боки, вона не могла сказати, котра з багатьох прикрас у кімнаті щойно була її відданим другом і слугою.

І їй нічого більше не лишалось, як узятись за безнадійне завдання, поставлене перед нею: робити спроби й стерпіти все, що з цього вийде. «Навряд чи це дуже боляче, — подумала вона, — бо я не чула, щоб хто з них кричав — навіть бідолахи офіцери. Ох-ох-ох! Чи то ж дядечко Генрі й тітуся Ем дізнаються колись, що я стала прикрасою в палаці Короля Номів і муситиму довіку стояти на одному місці й милувати око, — опріч тих хвилин, коли мене переставлятимуть чи витиратимуть з мене пилюку. Не гадала я, що так воно вийде, але, мабуть, нічого вже не вдієш!»

Вона ще раз обійшла всі покої, пильно роздивилася всі предмети, що там були; але їх було так багато, вони збивали з пуття, і вона вирішила, як і Озма, що однаково це буде здогад навмання і що в неї дуже мало шансів угадати.

Вона несміливо торкнула алебастрову чашу й промовила: «Ев». «Що ж, одна невдача, — подумала. — Але звідки ж мені знати, котра річ заворожена, а котра ні».

Далі вона торкнула пурпурову статуетку, що зображувала кошеня, і як тільки вимовила: «Ев», — кошеня зникло, натомість перед нею з’явився гарненький білявий хлопчик. Ту ж мить десь віддалеки задзеленчав дзвінок, а коли Дороті сахнулась назад — трохи з подиву, а трохи з радості, — хлопчик вигукнув:

— Де я? І хто ти така? І що сталося зі мною?

— Оце то так! — вигукнула й Дороті. — Значить, я впоралася!

— З чим? — спитав хлопчик.

— Урятувала себе від долі мертвої цяцьки, — відповіла дівчина, засміявшись, — а тебе від того, щоб ти довіку лишався пурпуровим кошеням.

— Пурпуровим кошеням? — перепитав хлопчик. — Таких кошенят нема!

— Я знаю, — відповіла вона. — Але щойно одне було. Ти не пам’ятаєш, як стояв у куточку над каміном?

— Звичайно, не пам’ятаю. Я Принц Евський, і звати мене Еврінг, — гордо повідомив хлопчик. — Але Король, мій батько, продав мене, мою матір і всіх моїх братів та сестер жорстокому Королю Номів, а після цього я вже не пам’ятаю нічого.