Читать «Озма з країни Оз» онлайн - страница 44

— Я люблю оздоби, — сказав він, — але можу почекати до завтра, щоб добути їх іще; тому, як тільки цей дурний Рядовий буде перетворений на оздобу, ми всі підемо спати, а роботу свою докінчимо вранці.

— А що, вже так пізно? — спитала Дороті.

— Та вже за північ, — відповів Король, — і це, як на мене, досить пізно. В моєму Королівстві нема ні дня, ні ночі, бо воно лежить під землею, де не світить сонце. Але нам треба спати, так само як і тим, що живуть нагорі, і я збираюсь бути в ліжку вже за п’ять хвилин.

Справді, саме за такий час Рядовий зробив свою останню спробу. Звичайно, всі спроби були невдалі, і він одразу ж став прикрасою. Король, дуже задоволений, плеснув у долоні, викликаючи Головного Лакея.

— Покажи цим гостям які-небудь спальні, — наказав він, — та хутчій, бо я й сам страшенно хочу спати.

— І треба ото вам засиджуватись так пізно! — пробурчав Лакей. — А завтра будете злий, як зінське щеня.

Його величність не відповів на цю заувагу, і Головний Лакей повів Дороті іншими дверима в довгий коридор, куди виходило кілька простих, але вигідних спалень. Дівчинка помістилась у першій спальні, Страхопуд і Тік-Так — у другій, хоча вони ніколи не спали, а Лев і Тигр — у третій. Кобилиця подибала за Лакеєм до четвертої й простояла нерухомо посеред неї до ранку. Для Страхопуда, Тік-Така й Кобилиці ніч узагалі була нудною порою, але вони з досвіду привчилися проводити ту пору терпляче й спокійно, бо всі їхні друзі, зроблені з живої плоті, мусили спати й не любили, коли їх турбують.

Коли Головний Лакей лишив їх самих, Страхопуд сумно зауважив:

— Я тяжко журюся за своїм давнім товаришем, Залізним Дроворубом. Ми разом зазнали багато небезпечних пригод і з усіх вийшли цілими, і ось тепер мені так боляче знати, що він став якоюсь прикрасою й пропав для мене навіки.

— Він зав-жди був окра-сою това-рис-тва, — сказав Тік-Так.

— Це правда, але Король Номів сміється з нього й називає його найкумеднішою прикрасою в усьому палаці. А цей сміх уразив би гордість мого бідолашного друга, — невесело провадив Страхопуд.

— Ми й самі зав-тра ста-немо досить без-глуздими при-кра-сами, — сказав Механічний Чоловік своїм монотонним голосом.

Ту мить до кімнати вбігла Дороті, страшенно схвильована, й вигукнула:

— А де Біліна? Ви не бачили Біліни? Вона тут?

— Ні, — відповів Страхопуд.

— То що ж з нею сталося? — спитала дівчинка.

— А я думав, що вона з тобою, — сказав Страхопуд. — Але я щось не пам’ятаю, чи бачив Руду Курку відтоді, як вона видзьобувала крихти печива.

— Мабуть, ми лишили її в тій залі, де стоїть трон Короля, — вирішила Дороті й зразу побігла коридором до дверей, якими вони ввійшли сюди. Але двері були щільно зачинені й замкнені з другого боку, а важка кам’яна плита була така товста, що крізь неї не проходив жоден звук. І Дороті довелося вернутись до своєї спальні.

Лев-Боягуз просунув голову до неї й почав утішати дівчинку.

— Наша Руда Курка сама зуміє подбати про себе, — сказав він. — Не турбуйся за неї, краще спробуй поспати, скільки зможеш. День був довгий і важкий, треба відпочити.