Читать «Озма з країни Оз» онлайн - страница 43

Усі перезирнулися, похолонувши. Один із Генералів скорботно заридав.

— Чого це ви плачете? — спитав Страхопуд, обурившись, що той виявив таку слабкість.

— Він заборгував мені платню за шість тижнів, — відповів Генерал, — як же мені не плакати за ним!

— То йдіть і розшукайте його, — порадив Страхопуд.

— Я? — вигукнув переляканий Генерал.

— Атож! Це ваш обов’язок — іти слідом за вашим командувачем. Гайда!

— Я не піду, — сказав Генерал. — Я б, звичайно, хотів, але не піду — і квит.

Страхопуд запитливо глянув на Короля Номів.

— Дарма, — сказав веселий Владар. — Коли він не хоче піти до палацу й угадувати відмінених, я його вкину в котрусь зі своїх вогненних печей.

— Я піду! Аякже, я піду! — вмить заволав Генерал. — Де тут вхід? Де він? Впустіть мене швидше!

Король Номів провів його до палацу й вернувся чекати, що ж з того вийде. Що гам робив Генерал, не знає ніхто, але невдовзі Король викликав наступну жертву, і спробувати щастя припало одному з Полковників.

Отак, один за одним, усі двадцять шість офіцерів увійшли до палацу, спробували вгадувати відмінених і самі стали оздобами.

Тим часом Король наказав дати перекусити тим, що чекали, і до зали ввійшов грубо обтесаний Ном, несучи в руках тацю. Цей Ном був трохи не такий, як ті, що вже бачила Дороті, бо він мав на шиї важкого золотого ланцюга, який засвідчував, що це Головний Лакей Короля Номів, і поводився вельми поважно, бо навіть порадив Його Величності не їсти багато печива на ніч, а то він захворіє.

Та Дороті була дуже голодна й не боялась захворіти, тому вона з’їла кілька солодких коржиків, що здались їй дуже смачними, й випила чашку чудової кави, зробленої з дуже запашної глини, підсмаженої в печах і тонко розмолотої. Кава була дуже поживна й зовсім не глиняста.

З усієї компанії, що вирушила в цю дорогу, лишилися тільки канзаська дівчинка та її порадники й помічники — Страхопуд, Тік-Так і Рядовий.

Звичайно, були ще Лев-Боягуз та Голодний Тигр, але вони, теж з’ївши трохи печива, лягли спати під однією стіною печери, а під другою стояла Кобилиця, нерухома й безмовна, ніби просто дерев’яна річ.

Біліна спокійно ходила навколо й видзьобувала крихти з печива, які попадали додолу, а потім почала шукати темного місця, де б заснути: адже було вже пізно.

Врешті Курка надибала місцинку під кам’яним троном Короля й залізла туди, ніким не помічена.

Вона чула, як гомонять кругом неї, але під троном було майже темно, і скоро вона міцно заснула.

— Наступний! — гукнув Король, і Рядовий, чия черга була ввійти до страшного палацу, потиснув руки Дороті й Страхопудові, сумно попрощався з ними й увійшов у кам’яну арку.

Ті, що лишились у залі, чекали довго, бо Рядовий не квапився перетворитись на оздобу й робив свої спроби дуже повільно. Король Номів — він, видно, завдяки якійсь чарівній силі знав про все, що відбувається в прекрасних покоях його палацу, — врешті знетерпелився й заявив, що він не сидітиме довше.