Читать «Озма з країни Оз» онлайн - страница 24

Дівчина була не старша й не вища зростом за Дороті, й бранка у вежі вмить здогадалася, що гарненька візнича в колісниці, напевне, та сама Озма з Озу, про яку зовсім недавно розповів їй Тік-Так.

Одразу за колісницею Дороті побачила свого давнього друга Страхопуда, що їхав верхи на дерев’яній Кобилиці для пиляння дров, і та Кобилиця гарцювала під ним так природно, ніби справдешній живий кінь.

А за ним — Нік Рубач, Залізний Дроворуб, у своєму схожому на димар ковпаку, хвацько збитому на ліве вухо, з блискучою сокирою на правому плечі, й усе його тіло так виблискувало, як колись давно, коли вона вперше зустрілася з ним.

Залізний Дроворуб ішов пішки, на чолі загону з двадцяти семи вояків, серед яких були худі й гладкі, низенькі й високі, але всі двадцять семеро мали на собі гарні мундири різних фасонів і кольорів, і не було там двох хоч чимось схожих між собою.

Позаду вояків зелений килим сам собою скочувався в сувій, так що весь час на ньому лишалось досить місця, по якому можна було йти всьому гуртові, щоб ноги не торкалися смертоносних для всього живого пісків пустелі.

Дороті зразу здогадалася, що вона бачить Чарівний Килим, і серце її забилося з радості й надії, бо вона збагнула, що скоро її порятують і вона зможе привітати своїх любих, коханих друзів із Озу — Страхопуда, Залізного Дроворуба й Лева-Боягуза.

Так, дівчинка відчула себе вже порятованою, як тільки впізнала, хто йде по килиму, бо вона добре знала відвагу й вірність своїх давніх товаришів, тож і вирішила, що й усі інші, які прийшли зі своєї чудесної країни, виявляться добрими і надійними приятелями.

Як тільки вони минули останній клаптик пустелі й увесь гурт, від прекрасної тендітної Озми до останнього вояка, ступив на зелені луки країни Ев, Чарівний Килим скотився сам у сувій і зник з очей.

Тоді візнича на колісниці повернула Лева й Тигра на широкий шлях, який вів до палацу, решта всі повернули за нею, а Дороті все дивилася з віконця вежі схвильовано й нетерпляче.

Ось вони вже зупинились перед самими дверима палацу, Страхопуд сплигнув зі свого дерев’яного коня, щоб підійти ближче й прочитати прибиту до дверей табличку.

Дороті, що була якраз над ним, уже не могла змовчати.

— Я тут! — гукнула вона скільки сили. — Я, Дороті!

— Яка Дороті? — спитав Страхопуд і так задер голову, щоб глянути вгору, що аж не втримався на ногах і гепнувся на спину.

— Дороті Гейл, яка ж іще. Твоя приятелька з Канзасу, — відповіла вона.

— А, здорова була, Дороті! — сказав Страхопуд. — Що це ти там робиш?

— Нічого! — гукнула вона у відповідь. — Бо тут нема чого робити. Рятуй мене, друже, рятуй мене!

— Ти, здається, в безпеці, — відказав Страхопуд.

— Але ж я ув’язнена. Мене замкнули, і я не можу вийти, — поскаржилась вона.