Читать «Озма з країни Оз» онлайн - страница 10

І саме вчасно, бо передній Колесуй уже наздоганяв її; та коли дівчинка полізла на каміння, він зупинився під пагорком, аж виючи з люті й розчарування.

Дороті почула, як Руда Курка по-своєму, по-курячому сміється, кудкудакаючи.

— Не поспішай так, люба! — гукала Біліна. — Сюди, на це каміння, вони за нами не покотяться, тут ми в безпеці!

Дороті зразу спинилась і сіла на широкий камінь, бо вже геть засапалась.

А до підніжжя пагорба вже докотилися всі Колесуни, проте було видно, що їхні коліщата не покотяться по нерівному й гострому камінню і вони ніяк не зможуть дістати Дороті й Курку там, куди ті втекли. Але вони весь час кружляли довкола пагорка, так що дівчинка й Біліна були майже бранцями й не могли спуститися вниз, щоб не попастися їм у руки.

Потім ці створіння заходилися погрожувати Дороті передніми колесами, виявилося, що вони вміють і говорити, а не тільки розлючено кричати, бо декотрі з них вигукнули:

— Ми вас іше спопадемо, так і знайте! А коли спопадемо, то роздеремо на маленькі шматочки!

— Чого ви такі лихі на мене? — спитала Дороті. — Я чужинка у вашому краю і нічого поганого вам не зробила.

— Не зробила?! — обурився один — як видно, їхній ватажок. — А хто зривав наші коробки зі сніданком та відерця з обідом? Он же в тебе й досі в руках краще відерце!

— Я зірвала тільки один сніданок і один обід, — відказала вона. — Я була голодна й не знала, що ті дерева ваші.

— Це тебе не виправдовує, — заперечив ватажок, убраний найпишніше. — Закон такий, що хто зірве відерце з обідом без нашого дозволу, той повинен негайно вмерти.

— Не вір йому, — сказала Біліна. — Я певна, що ті дерева не належать цим жахливим створінням.

Вони взагалі лихі й жорстокі, і я гадаю, що вони постарались би вбити тебе, навіть якби ти не зірвала відерця з обідом.

— І я так гадаю, — погодилась Дороті. — Але що нам робити зараз?

— Сидіти тут, — відказала Курка. — Ми в безпеці від Колесунів — принаймні, поки не повмираємо з голоду; а доти може статися ще багато чого.

ТІК-ТАК — МЕХАНІЧНИЙ

Через якусь годину більша частина ватаги Колесунів покотилась назад до лісу, залишивши тільки трьох стерегти пагорок. Ті троє поскручувалися калачиком, як великі собаки, і вдавали, ніби сплять на піску; але цим вони не одурили ні Дороті, ні Біліни, і ті сиділи в безпеці серед каміння, не звертаючи уваги на своїх хитрих ворогів.

Нарешті Курка, підлетівши над пагорком угору, вигукнула:

— Ой, тут є стежка!

Тоді Дороті вмить видерлась туди, де сиділа Біліна, і справді побачила там гладеньку стежку, вирубану між камінням. Стежка обвивала схил від низу й до вершини, подекуди звиваючись між великими каменями, але весь час лишалась некрутою і гладенькою.

Спершу Дороті здивувалась, чому Колесуни не покотилися цією стежкою на пагорб, але, спустившися нею до підніжжя, побачила, що там її початок завалений кількома великими брилами, які перешкоджали стороньому побачити її й, таким чином, не давали колесунам скористатись нею й піднятись на пагорби.