Читать «Озма з країни Оз» онлайн - страница 9

— А ти хоч здогадуєшся, що це за країна? — спитала Курка.

— Де там! Та послухай: я певна, що це країна чарівна, бо де іще на деревах ростуть такі речі, як коробки зі сніданком та бляшанки з обідом? Крім того, Біліно, в цивілізованій країні, як-от Канзас, де немає чарів і чародіїв, кури не вміють говорити.

Курка подумала й сказала:

— А може, ми в країні Оз?

— Ні, цього не може бути, — заперечила дівчинка, — бо в країні Оз я була, і вона оточена жахливою пустелею, через яку ніхто не може перейти.

— А як же тоді ти вернулася звідти додому? — спитала Біліна.

— У мене були срібні черевички, що перенесли мене повітрям, — відповіла Дороті, — але я їх загубила.

— Ти ба, — тільки й мовила Курка недовірливо.

— А крім того, в країні Оз ніде нема морського берега, — докінчила дівчинка, — отже, ми в якійсь іншій чарівній країні.

Говорячи все це, вона вибрала блискучу й гарну бляшанку з обідом, яка, наче відерце, мала міцну дужку, й зірвала її з гілки. А потім вийшла із затінку дерев і попростувала до моря. Курка дріботіла за нею.

Вони вже пройшли по піску чимало, коли Біліна раптом перелякано вигукнула:

— Ой, що це?

Дороті швидко озирнулась і побачила, що на стежці, яка вибігає з-між дерев, з’явилось таке химерне створіння, якого вона ще зроду не бачила.

Воно мало подобу людини, тільки рухалось — а власне, котилося — на всіх чотирьох. Руки й ноги в нього були однакової довжини, і тому воно скидалось на звіра з чотирма лапами. Але Дороті побачила, що то зовсім не звір, бо створіння було дуже пишно вбране у барвисті гаптовані шати, а на голові мало солом’яного бриля, хвацько збитого набакир. Та від людей воно відрізнялося тим, що на руках і ногах замість пальців і ступнів мало круглі коліщата і за допомогою тих коліщат котилося по рівній землі дуже швидко. Згодом Дороті дізналася, що ці химерні коліщата були з тієї самої твердої речовини, з якої складаються наші нігті, і що ці химерні створіння такими й народжуються. Та коли наша дівчинка вперше побачила істоту, якій судилося завдати їй багато клопоту, вона подумала, що цей пишно вбраний чоловік їде на роликових ковзанах, прикріплених йому до рук і до ніг.

— Тікаймо! — вереснула Руда Курка, перелякано залопотівши крильми й злетівши в повітря. — Це ж Колесун!

— Колесун? — вигукнула Дороті. — Який Колесун?

— А ти забула, що на піску прочитала: «Стережіться Колесунів?» Тікай, чуєш? Тікай!

Дороті кинулась тікати, а Колесун пронизливо, люто закричав і щодуху погнався за нею.

Оглядаючись через плече, дівчинка побачила, що з лісу викочується ціла вервечка Колесунів — кілька десятків, і всі в розкішних, туго обтягнених убраннях, і всі з лютим, дивним криком швидко котяться за нею.

— Вони нас упіймають! — засапано гукнула дівчинка, що не пускала з рук важкого відерця з обідом. — Я вже не можу бігти, Біліно!

— Дерись на гору — швидше! — сказала Курка, і Дороті побачила біля себе велику купу гострого вугластого каміння, яку вони минули, коли йшли до лісу. Руда Курка саме злетіла на ті каменюки, і Дороті з останніх сил полізла за нею, спотикаючись на крутому нерівному схилі.