Читать «Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба» онлайн - страница 7

— Але якщо я скам’янію, то не зможу вам допомагати! — запротестував Чіп. — І хто тоді працюватиме?

— Страхопуд, — відказала баба Момбі. — Він чудово дасть усьому раду, я вже про це подбаю.

Чіпові було хоч вовком вий.

— Чому ви не обернете мене хоча б у цапа або в курча? — запитав він боязко. — Навіщо вам мармурова статуя?

— А от навіщо, — пояснила бабега. — Коли настане весна, я зроблю квітник, а посеред квітів поставлю мармурову статую — для краси. Мені аж дивно, чому я раніше до цього не додумалась? Це ж треба було стільки часу тебе терпіти…

Чіп аж холодним потом обливався, слухаючи таке жахіття, але й далі сидів не рухаючись і тільки стривожено позирав на казанок.

— А може, воно й не подіє? — прошепотів він повним відчаю голосом.

— Навряд, — відрізала баба Момбі, шкірячись. — Я рідко коли помиляюся.

Знову запала напружена тиша. Довго вони сиділи, не кажучи й слова, а коли стара Момбі нарешті зняла казанок із вогню, вже добігало до півночі.

— Треба, щоб зілля охололо, а вже тоді його питимеш, — мовила стара чаклунка, що, попри всі заборони, таки була справжньою відьмою. — Тепер ходімо спати, а як розвидниться, я погукаю тебе і оберну в мармурову статую.

Сказавши це, вона взяла казанка, що парував, і пошкутильгала до своєї кімнати. Грюкнули двері, й Чіп почув, як у замковій шпарині повернувся ключ.

Була вже глупа ніч, але Чіп не лягав спати, а все сидів і дивився на жаринки, що тихо дотлівали у вогнищі.

3 розділ

Втеча

Чіп сидів і думав. «Аякже, бути мармуровою статуєю. — обурювався він подумки. — Це ж треба!»

Вона мене терпіла й тепер хоче мене спекатися? Найпростіше — обернути мене в статую. Який нормальний хлопець захоче все життя стирчати на квітковій клумбі!? Я знаю, що робити! Поки стара не примусила мене випити оте пійло з казанка, беру я ноги на плечі, та й згадуй як звали.

Чіп дочекався, поки з кімнати долине хропіння, а це означало, що бабега Момбі міцно спить, тоді тихенько встав і підійшов до мисника, аби знайти щось поїсти.

«Ніхто не вирушає в дорогу без їжі», — думав він, нишпорячи по вузеньких поличках.

Ось йому під руку трапилося кілька сухариків. По сир, який баба Момбі купувала в селі, довелося лізти в кошик. Порпаючись у ньому, Чіп знайшов перцівничку з тим самим життєдайним порошком.

«Можна прихопити і його, — подумав хлопець, — а то бабище стільки шкоди наробить!..»

І він поклав перцівничку в кишеню до сухарів і сиру.

Потім Чіп тихенько вийшов із хати й зачинив двері на засув. Небо надворі було зоряне й місячне, і після тісної та смердючої кухні ніч здалася хлопцеві привітною і напрочуд спокійною.

— Втечý й навіть не заплáчу, — тихо сказав Чіп, — бо я ніколи не любив отієї карги. Мені взагалі дивно, як я стільки часу з нею жив.

І він уже неквапно рушив до дороги, коли йому сяйнула думка.

Чіп зупинився.

— Щось не хочеться залишати Гарбузову Голову на ласку баби Момбі, — пробурмотів він. — Та й кому, як не мені, він має належати. Що з того, що вона його оживила. Я ж його зробив!

Він повернувся назад, зайшов до стайні та відімкнув загороду, в якій бабега Момбі залишила гарбузоголового страхопуда.