Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 83

— Сідайте, Юрію Сергійовичу, я зараз. — Підполковник вийшов на кухлю, і Юрій подумав, що начальник, мабуть, трохи дивак і, певно, тому ніколи не запрошує колег до себе, а його покликав сьогодні, можливо, на прощання.

Несподівано відчув — не хочеться думати, нібито востаннє розмовляє з Вовченком. Підійшов до книжок: мандрівки, мандрівки, географічні назви, новенькі книги й старі фоліанти, на яких давно стерлися літери, позолота…

Вовченко застав його за розгляданням книг.

— Тут багато цікавого. Від перших мандрівок Марко Поло та Афанасія Нікітіна до «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала. Це моє «хобі» — подорожі, відкриття, географія, — сказав підполковник. — Адже за фахом я географ… Учитель. — Він перехопив здивований погляд Юрія. — Так-так. Але після університету лише рік викладав. Потім життя потекло по іншому каньйону… Я теж борюкався, мене спитали: «Воля партії для тебе закон? Виконуй, солдате, наказ». Так я опинився на курсах офіцерів міліції. Працював у карному розшуку, потім перевели у відділ боротьби з розкраданням. Але в душі, — він засміявся, — ніколи не перестану бути географом. Люблю вільної години повернутися у світ сміливих благородних мандрівників, які заради науки ладні пожертвувати життям… А ось і чай!

Юрій обернувся. В домі Вовченка його сьогодні чекали несподіванки.

З блискучим чайником у руці до кімнати ввійшла Віра Дмитрівна Якимчук — працівниця управління. Частенько лейтенант брав у цієї тихої, мовчазної жінки різні папери, віддавав їй на збереження документи і не здогадувався, що вона — дружина його начальника. Жодного разу не бачив її ні в коридорі свого відділу, ні, тим більше, в кабінеті Вовченка…

— Здрастуйте, товаришу Гармаш! Чому так дивитесь? — І привітно всміхнулася. — Не впізнаєте? Сідайте до столу.

«Чай» виявився справжньою вечерею, після якої Віра Дмитрівна непомітно зникла з вітальні, залишивши чоловіків самих.

Потроху розмова повернулася до животрепетних справ.

— Ви цього ще не знаєте, Юрію Сергійовичу, — говорив підполковник, — але коли людині минає п'ятдесят, вона з вершини років мимоволі починає оглядати своє життя, оцінювати його. Правда, іноді й молоді люди над цим серйозно замислюються. Найкращий приклад — Микола Островський. Не пам'ятаю дослівно, але яка значуща думка! «Найдорожче в людини — життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки…» Як часто замолоду над цим, на жаль, ми не замислюємося… До речі, — він засміявся якось по-дитячому щиро, ніби сам дивуючись своїм висновкам, — і крадії десь під старість оглядають своє життя. Награбовано, наховано, складено і грошей, і золота, а навіщо? Для чого жив? Для чого крав, ховав? Тільки для того, щоб переконатися, що це безглуздо, що в могилу з собою нічого не візьмеш? Декотрі міркують: для дітей, забезпечити їм безтурботне існування. А безтурботного існування не виходить! Виховані в атмосфері нечесності, лицемірства, брехні, такі діти, зіп'явшись на ноги, природно, не дуже шанують батьків… І тоді починається тяжке прозріння. Шахраї мало не виють від досади, що ризикували все життя, крадучи для невдячних діточок, а повернути ж роки не можна. Такі літні злочинці, коли їх обеззброюєш фактами, легше вдаються. В їхній душі усвідомлення безглуздості свого життя вже зробило надлом, і вони відпираються здебільшого тільки з почуття страху перед розплатою… Мені з висоти моїх, насмілюсь сказати, не безцільно прожитих років, легко говорити з такими… Але колись… — Вовченко зробив паузу, на обличчя хмаркою набіг смуток, та швидко обличчя підполковника знову проясніло. — Колись і в мене були сумніви, а може, просто тяжко було бабратися в усякому бруді. Хотілося повернутися до дітей, до географії.