Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 73

Нам треба вивчити взаємини в цій зграї. Може, вони уже гризуться між собою. Адже їх єднає тільки несамовита жадоба грошей і страх перед розплатою. Будемо шукати їхню ахіллесову п'яту. Тільки обережно, не обмовтесь…

Юрій похмуро слухав.

— Неприємне завдання? Розумію. Але що поробиш: старий, вмираючий світ ховається в підпіллі, і нам треба спуститися туди, щоб звідти викурити його… Комусь же треба це робити… Які у вас плани на вечір?

— Збирався в кіно.

— Добре, розвієтесь трохи. Бо в нас іще є така професійна хвороба — втома від бруду; існує, так би мовити, радіація від розпаду людських душ… Ну, йдіть. У цій справі звертайтесь до мене будь-якої хвилини, без виклику.

Юрій вийшов. У коридорі зіткнувся з Дроздовим, який чекав на прийом. Майор уважно глянув на нього. Сподівався побачити на обличчі Юрія відгомін довгої і тяжкої розмови з начальником, але нічого такого не помітив. Це збентежило. Невже підполковник і далі триматиме в міліції цього приятеля крадіїв?

Коли Юрій вийшов, Вовченко витяг анонімку на Гармаша і ще раз перебіг очима. Дивний був цей, надрукований на машинці, лист. Усім своїм викладом, стилем нагадував рапорт підлеглого начальникові. Щось знайоме було в ньому для Вовченка, але що саме — підполковник не міг дотямити.

Легкий рип дверей увірвав його думки: на порозі кабінету з'явився Дроздов.

Вовченко поклав лист у сейф і запросив майора сісти.

Боржник трунаря

День згасав. Один з тих останніх теплих днів літа, коли опівдні сонце іще пече, а надвечір місто огортає чиста, прозора прохолода, і червоне умиротворене світило ледь-ледь гріє косим, наче стомленим промінням. Особливо відчутна ця вечорова свіжість на старих околицях, де раніше, ніж у центрі, стихає гуркіт машин і починають п'янко пахнути квіти.

Ось такої години, коли сонце сідало відпочити на дахи невисоких куренівських будиночків, Бородкін з кошиком у руках, з якого визирали квіти і носик портативної поливальниці, прямував до старого кладовища.

На Сирецькій вулиці, неподалік від консервного заводу, його гукнув кремезний червонощокий чолов'яга у вицвілому бавовняному костюмі з такими бульбами на колінах і складками на піджаку, які відразу засвідчували, що костюм цей ніколи не знав праски.

— Агов, боржничок!

Бородкін оглянувся і впізнав сторожа з кладовища, який виконував і обов'язки трунаря. Знехотя зупинився.

Трунар, розмахуючи руками і радо посміхаючись, перетнув вулицю.

— Як живеш, боржничку? До мене не поспішаєш?..

— Погуляю ще.

— Гуляй, гуляй, — добродушно погодився трунар.

Він був напідпитку. Сита посмішка блукала на вустах.