Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 58

— Тільки не дуже допізна. — Мати доброзичливо огляділа вишукано вбраного нового знайомого доньки і прикинула в думці, скільки йому років. Зробивши висновок, що йому не більше тридцяти двох — тридцяти трьох, і співставивши цю цифру з двадцятирічним віком Інни, задоволено всміхнулася.

Інна вийшла з Андрієм на вулицю.

— А де ж Алла? — спитала з удаваним здивуванням.

— Алла? — Чоловік винувато розвів руками. — Сьогодні мені хочеться відпочити на лоні природи. Знаєте, рідко щастить вирватися з фабрики, з гуркоту, метушні. Хочеться побути серед тиші, спокою, подалі від суєти. Так би мовити, відчути подих вічності… З Аллою це протипоказано. Своєю галасливістю вона розжене всіх мавок. Мені зараз бракує вашого товариства. Ви — незвичайна, мрійна і загадкова, як сама природа…

— О-о-о! — задоволено протягла Інна. — Я й не чекала від вас такого комплімента. — І, не даючи Андрієві виправдатися, відразу насупила брівки: — І ображаєте мою подругу…

Проте вона дозволила узяти себе під руку і повести до бежевої «Волги», що стояла навпроти під'їзду…

Незабаром опинилися в лісі за Конча-Заспою. Знайшли чарівну місцину: з одного боку сосна і змішаний ліс, з другого — широка долина, що вела до старого рукава Дніпра.

Тільки-но машина зупинилася, Інна вискочила з неї і пішла між віковими соснами. Стовбури могутніх дерев відсвічували міддю, золоті промені пролягали між ними, немов хтось постелив килимові доріжки. Стара глиця, що вкривала землю, була теж як килим, м'яка й пружна. Паморочливо пахло нагрітою сосною.

Інна ступила кілька кроків і, розкинувши руки, глибоко вдихнула чисте густе повітря. У синьому-синьому небі похитувалися зелені шапки сосон. Від змішаного лісу долітало шамотіння листя. Сонце світило в обличчя, і на примружених віях дівчини зависли веселки.

— Як гарно! — прошепотіла вона.

Інна повернулася до «Волги», біля якої господар стелив величезний брезент, і, підставляючи тихому вітерцеві щоки, спитала:

— Андрію, а тиша має запах?

— Має, — впевнено відповів той. — Все, Інночко, має свій запах… Хіба ось тільки гроші не пахнуть, — хрипко розсміявся він. — Але це особлива речовина. Єдина в своєму роді. Субстрат життя. В органіці — нуклеїнові кислоти, в неорганіці й людському житті — дорогоцінний метал або їхній близький родич, паперові замінники… — Він замислився, навіть перестав стелити. — А втім, хто зна… Гроші, мабуть, теж пахнуть. Для когось — щастям, для інших — тривогою й кров'ю…

Андрій розрівняв брезент, витяг з машини два барвисті імпортні надувні матрацики, недбало кинув на один з них японський транзистор, пачку сигарет «Честерфілд».

Інна не могла не віддати йому належне. Ще в Криму її приваблювало оце байдуже ставлення до красивих речей, з якими Андрій поводився, як з дріб'язком, в той час як багато хто обожнював їх. У нього це виходило дуже елегантно, як у людини, для якої ніщо не має цінності, крім його власних, часом несподіваних і примхливих бажань.

— Тиша… — згадав Андрій слова дівчини. — Тиша має ще й звуки. Давайте послухаємо її. — Він заплющив очі, потім розкрив їх, глянув на широку улоговину, перетяту вдалині вузенькою синьою стрічкою води.