Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 57

— Ну, друже, повернувся до Божка господар дому. Сьогодні за вас вип'ємо. Є в мене унікальний коньяк. На спецзамовлення. П'ю в урочистих випадках. — Він відчинив шафу, повернув полицю і витяг із схованки пляшку з блискучою етикеткою.

— А Бородкін вип'є? — засміявся Божко. — За успіх!

— Ви ж знаєте, шановний, що я нічого, крім боржому, не п'ю.

— Їй-богу, — сплеснув руками головний інженер. — Хоч би що казали, а таки не втямлю: на біса вам гроші?..

Годі! Вип'ємо за успіх! — підняв свою чарку Штром.

* * *

З якогось часу лейтенант Гармаш почав відчувати незриму, але пильну увагу до своєї особи і справи, якою займався.

Дзвонили по телефону. Різні голоси в різний час подавали короткі поради:

«Облиш де діло, хлопче!» — лагідно, улесливо. «Слухай, друже, на біса тобі морока? Ноги зламаєш. За тобою теж гріхи є», — терпляче, немов умовляли неслухняну дитину.

Згодом почали загрожувати: «Ти, щеня, не сунь носа, куди не слід, одріжемо!», «Тримайся на вулиці середини, цеглина на твою голову готова!»

Вовченко, коли Юрій доповів йому про це, посміхнувся:

— «Атмосферний тиск»! Звикайте. На відміну од карних злочинців, махінатори ніколи не нападають. Вони намагаються залякати, іноді за допомогою всіляких зв'язків, знайомств, колишньої дружби пробують заручитись підтримкою впливової особи. Це вже не телефонне хуліганство, а складніша річ. Але не будемо звертати на них уваги. Як ви вважаєте?

— Звичайно! — запально відповів Юрій.

— От і гаразд, — доброзичливо поглянув на нього підполковник. — Працюйте. Старе не хоче добровільно вмирати, йому треба в цьому допомогти.

У лісі

Інна прийшла з інституту, тільки-но пообідала, як у передпокої пролунав дзвінок…

Перед дверима стояв Андрій.

Була вельми здивована. Бачила його після Криму тільки один раз, адреси своєї не давала, в гості не кликала.

Чоловік широко посміхнувся:

— Непроханий гість, Інно…

— Гість — завжди гість, — стримано відповіла дівчина, все ще не здогадуючись про причину раптового візиту. — Заходьте, прошу.

Андрій стягнув з голови берет і пройшов у вітальню. Моложава підфарбована жінка, яка, сидячи у м'якому фотелі, читала книгу, відірвалася від неї і поглянула на гостя.

— Це Андрій — мій кримський знайомий, мамо.

Гість вклонився жінці, яка ласкаво усміхнулася.

У вітальню прочинилися двері, з кабінету, заставленого книжковими шафами, показався літній чоловік. Він підозріло оглядів незнайомця поверх окулярів, щось пробурчав на його уклін і знову сховався за дверима.

— Тато, як завжди, в полоні астрофізичних марень. Вас він, можливо, прийняв за марсіанина, — з легкою іронією промовила Інна. — Сідайте, Андрію.

— Я з машиною, — відповів інженер. — Хотів запросити вас на свіже повітря. Гріх сидіти зараз у хаті…

Він усміхнувся доброзичливо й щиро, був украй гречний, і в його ласкавій покірності Інні відчулася стримана повага до неї і якась приваблива чоловіча сила. Вона раптом відчула, яке важке повітря в кімнаті, незважаючи на відчинені навстіж вікна.

— Я прогуляюся, мамо? — скоріше повідомила, ніж спитала.