Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 45

— Що це значить?! — В голосі його бриніло благородне обурення. — Як вам не соромно! Хіба так роблять? Зберіть колектив і спитайте, що вас цікавить. Усі підтвердять, що на нашій фабриці немає ніяких махінацій. Було кілька дрібних злодіїв, ви їх впіймали й самі випустили…

— Ми, звичайно, йдемо до колективу, розпитуємо, звертаємося до громадських організацій, — тихо відповів Юрій. — Саме з вашого колективу і надійшов сигнал… Та не все можна з'ясувати на загальних зборах. Це ви розумієте? Нас цікавлять насамперед суто технічні питання. Тому й звертаємося до вас як до кваліфікованого працівника…

— Спасибі за довір'я, — іронічно пробурмотів чоловік. — Ні до чого це мені… А фабрика наша перевиконує план, передова. На Дошці пошани в районі…

— Все це добре, але ми не можемо не зважати на тривожний сигнал.

— Бігати до вас і тихцем виказувати я не буду! — опирався чоловік. — Це виходить — продавати людей.

— Ви боїтесь, що вам усе ж таки довелося б, як ви висловлюєтесь, продавати?

— Не чіпляйтесь до слів. Ви неправильно мене зрозуміли.

— Скажіть ясніше.

Чоловік мовчав.

— Йдеться, повторюю, про технічну допомогу, — зітхнув Юрій. Він уже відчував, що помилився, відкривши карти цьому чоловікові, але ще сподівався переконати його. — Якби ви самі помітили правопорушення і відчули, що у вас бракує сил викрити винуватців, до кого звернулися б по допомогу? До міліції чи написали б до газети. Так?

— Але я до вас не прийшов, я нічого не помітив. Ви самі мене викликали. А я нічого не знаю і знати не хочу.

— В даному разі, — терпляче пояснював Юрій, — не ви до міліції, а міліція до вас звертається. Адже це спільне наше діло — боротися проти правопорушень. Крім усього, ми боїмося помилитися. В такій роботі, як наша, помилки неприпустимі. І ви благородно вчините, допомігши нам виявити, де злочин, а де, можливо, тільки недбалість чесної, але нерозпорядливої чи над міру довірливої людини…

— Ні, ні і знову ні! І не агітуйте! Кістки моїх батьків перевернуться в могилі, якщо я сюди ходитиму. Самі розбирайтеся, ви за це гроші одержуєте…

— Ну що ж… У такому разі вас більше не потурбуємо, — з гіркою іронією погодився Юрій. — Попрошу тільки одне: не розголошувати нашої розмови. Забудьте її.

— Спробую. Хоч таке не забувається! Можна йти?

Юрій розгублено оглянувся на старшого оперативного уповноваженого Дроздова, який зайшов до кімнати й почув кінець розмови. Але майор удавав, нібито його не обходять чужі справи, і байдуже дивився у вікно.

Чоловік схопив перепустку і, не попрощавшись, швидко вийшов з кімнати.

— Хто це був? — спитав Дроздов, не відводячи погляду од вікна.

— Михайло Кочубієвський — змінний майстер «Оріона».

— Гол у свої ворота, — нещадно сказав майор. Такий прорахунок нанівець зведе всю нашу роботу. Дев'яносто із ста, що він перекаже розмову на фабриці.

Лейтенант тільки зітхнув.

— Чому ви зупинили вибір на ньому?

— Вихованець дитбудинку. Колишній комсомольський активіст. Виробництво знає. Живе скромно. Нібито не заплутаний ні в які махінації…

— Нібито, нібито, — похитав головою майор і повернувся до Юрія. — Треба ближче познайомитися з людиною, а не так відразу… Що ж будете робити?