Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 156

Водій коротко посигналив, і густий звук трубно прогув над вічним спокоєм.

Старшина за знаком Вовченка стрибнув на землю, відчинив хвіртку і зайшов у будиночок, що стояв обіч в'їзду на кладовище. За кілька хвилин повернувся з трунарем, що ніс дві лопати. Трунар, якому перебили перший сон, довго морочився біля замка.

Нарешті брама відчинилась.

— До якої вам могилки?

— Бородкіної Марії Панасівни.

— Бородкіної?!

Трунар дивився у відчинені дверці фургона, але в темряві не побачив свого боржника.

— До самої могили не проїдемо.

— Показуйте шлях.

Трунар квапливо сів у кабіну. Він ще як слід не второпав, чого це в його володіння завітала міліція. Бо думка, нібито міліція шукає сліди давнього вбивства і що тихий Бородкін міг убити дружипу, ніяк не вкладалася в голові, а нічого більше придумати він не міг.

Можливо, йому здалося, що це триває один з його хворобливих снів, під час яких він відвідує разом із своїми боржниками і пекло, і рай, розмовляє з чортами та янголами, передаючи то одним, то другим своїх клієнтів, залежно від щедрості родичів небіжчиків.

Пробиваючись між голими деревами та кущами, фургон проїхав вузькою алеєю і зупинився. Всі вийшли, присвічуючи дорогу ліхтарями…

Тепер трунар оговтався і пересвідчився — все відбувається на землі, а не на небі, бо угледів Бородкіна, який зараз здався йому ще меншим, таким коротеньким, що для нього і дитяча домовина до міри була б. Вигляд у колишнього комірника був такий знічепий, що думка, нібито Бородкін убив дружину й тепер міліція через багато років узялася за цю справу, легко вклалася в голові, тягнучи за собою довгий хвіст гірких міркувань про підступність і облудність людської натури.

Присвічуючи ліхтарями, всі, крім водія, рушили до могили.

— Тут, — промовив трунар. — Оце Бородкіна, — показав він на засніжений горбик за огорожею.

Ключа під огорожі у комірника не було. Її підважили, витягнули із землі й перенесли на стежку.

Всі стовпилися біля могили і мовчали. Ні Вовченко, ні Юрій не подавали команди.

— Та рийте ж! — скрикнув Бородкін. Він вихопив з рук трунаря лопату і вдарив об тверду землю. Потім оддав лопату трунареві, немов хотів тільки показати, як треба копати.

Вовченко сказав:

— Починайте. — І трунар разом із старшиною заходилися біля могили. Раз по раз чувся скрегіт залізпої лопати об щось тверде.

— Це горщики від квітів, горщики!.. — пояснював комірник, коли підполковник або Юрій піднімали їх. — Коробка далі, глибше.

Він нахилявся, голими руками порпався серед холодних грудок, немов боявся, що копачі викинуть її разом із землею.

Здивований поведінкою Бородкіна і ще не здогадуючись, у чім річ, трунар подумав, що старий збожеволів.

Горбика вже було наполовину зрито, коли раптом комірник вигукнув:

— Стійте! Я сам…

Він кинувся рити пальцями в кутку могили і врочистим хрипким голосом промовив:

— Вона!

Руки його разом із залізною коробкою, освітленою ліхтарем, дрібно тремтіли.