Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 155

Але ми сплутали його карти. Замість купе міжнародного експреса — камера попереднього ув'язнення. І намірився він піти, як кажуть картярі, ва-банк. Розкриває нам тайник із залишками своїх цінностей. Сподівається — повіримо, що це вся його маєтність. Бо й справді, сума величезна — сорок п'ять тисяч! Поклопочемось, щоб за таку щирість і повне визнання провини прокуратура припинила його справу. Він тоді їде до дружини і звідти, фігурально висловлюючись, показує нам язика. Адже йому вдалося обдурити нас, і основні цінності його вже у Варшаві, за кордоном… От як він планує…

Втому з Юрія мов рукою зняло, він широко відкритими очима дивився на Вовченка. Підполковник усміхнувся.

— Але й тут життя поглузувало із старого хижака. Світ міняється, Юрію Сергійовичу, і люди змінюються, а Бородкін цього не може осягнути. У Варшаві дружина комірника познайомилася з хорошим чоловіком. Вони полюбили одне одного, і Ванда призналася про таємні передачі з Києва. Молоді люди нещодавно віднесли все золото й валюту до органів безпеки. Польські товариші зв'язалися з нашими працівниками і передали цінності, награбовані Бородкіним. Залишився тільки тайник, який він сьогодні сам і розкриє… — Підполковник зняв трубку телефону: — Іване Дмитровичу? Говорить Вовченко. Оперативну машину на одинадцяту годину вечора… Добре… — Він поклав трубку, повернувся до Юрія: — А ви зараз йдіть додому, погуляйте на повітрі. Нелегко сьогодні довелося? Знаю. Сам колись уперше допитував. Цілу ніч заснути потім не міг… Нічого, Юрію Сергійовичу, незабаром відпочинете. На цьому наша оперативна робота по фабриці «Оріон» закінчується. Мали документувати злочин і, здається, впоралися з цим завданням. Гнійник, який виріс на здоровому тілі, встановлено. Тепер інші товариші, працівники слідчого відділу, доведуть справу до логічного кінця… Щоправда, «Оріон» певний час ще нагадуватиме нам про себе… Насамперед зголосяться автори першого, анонімного, листа. Треба подякувати їм за те, що підняли тривогу, але водночас і зауважити — листи слід підписувати… Чесна людина не повинна боятися злочинців…

Вовченко підвівся. Виходячи, обернувся і, немов щось згадавши, сказав:

— Ходімте зі мною.

У своєму кабінеті підполковник узяв із сейфа знайому Юрієві хустинку, в якій було загорнуто листи й папери батька.

— Так нічого й не довідалися? — сумно спитав юнак.

— Передайте документи матері, — відповів Вовченко. — Єдине, що можу сьогодні сказати: батько ваш, Сергій Гармаш, загинув у бою з ворогом як чесна людина…

Юрій здивовано глянув на підполковника. Це, на його думку, була істина, яка не потребувала доведення.

— А щодо місця поховання, про це розмова згодом. На все свій час… Ну йдіть… Вітайте матір. Нагадую, об одинадцятій їдемо з Бородкіним…

«Спи спокійно, Маріє Панасівно»

Той самий фургон, яким Юрій привіз комірника до управління, тепер, повискуючи, брався крутим шляхом, що вів на кладовище. Промені фар вихоплювали з нічної темряви одноповерхові будинки, які ліпилися до гори, потім освітили видовище мертвого царства: огорожу, горбики, вкриті незайманим снігом, — наштовхнулися на гратчасту металеву браму.