Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 158

Ніч Нємченка

За Нємченком виїхали з Кагарлика перед світанком.

Зимовий вітер люто шарпав брезент міліцейського всюдихода. Їхали мовчки, прислухаючись до свисту вітру і рівного гудіння мотора.

Юрій примостився в кутку на задньому сидінні, яке майже повністю зайняв його сусіда — огрядний капітан з карного розшуку.

Думки лейтенанта випереджали події. Вимальовувались картини затримання Нємченка, який утік з Києва. Невдовзі після втечі міліція довідалась, що він переховується в селі у свого дядька. За хатою встановили нагляд. Вичікували слушного часу, коли злочинець залишиться в хаті сам.

Сьогодні ввечері нарешті надійшло повідомлення, що дядько і дядина Нємченка поїхали в Київ…

Юрію не терпілося. Здавалося, машина не біжить, а повзе, і, поки приїдуть, Нємченко втече кудись далі.

Майор, начальник райвідділу, який сидів поруч водія, обернувся до Гармаша.

— В цьому селі сталася незвичайна подія. Чоловік просидів у ямі шістнадцять років! З війни. Уявляєте собі?! Шістнадцять років добровільного ув'язнення, у полоні тваринного страху перед розплатою. Під час окупації служив у поліції. Втекти з німцями не встиг і сховався у сараї свого брата, де викопав під дровами яму. До нього доходили звістки про амністії, про те, що щире каяття може пом'якшити його долю, але він не вірив навіть братові, який радив повинитись.

Тільки позаторік згодився. Виліз до людей неголений, у довгій полотняній сорочці… Як з домовини. Обличчя біле, воскове. Бачили, як картопля пускає паростки? Такого кольору. Очі мерхлі. Підняв угору руки й сказав: «Можете вбити. Я однаково давно вже мертвий…»

По паузі майор додав з усміхом:

— Може, й цей хоче так пересидіти.

— А що тепер з тим поліцаєм? — спитав Юрій.

— Теслярує в колгоспі. Тихий. Голови не підводить, усе в землю дивиться. Видно, боїться з людьми очима стрітися… Персонаж з роману Достоєвського!

Машина загальмувала, повернула і виїхала на грейдерну дорогу. Юрія ще дужче притисло в куток.

— Починається райське життя, — буркнув капітан.

Промінь фар намацував шлях, вкритий мокрим снігом.

— Двадцять кілометрів. Пісок і глина. Яри і горби, — поскаржився начальник райвідділу. — Але якось доберемось.

Машина обережно сповзла в долину. Мотор весело захурчав, і промінь фар знову швидко заплигав по шляху.

Кілька разів загрузали, виходили, поки водій виводив машину з чергової вимоїни. Та найтяжче довелося на крутому глинястому узвозі.

Це було фантастичне видовисько: слизький шлях у міжгір'ї, над яким височіють білі від снігу, феєрично-іскристі береги, освітлювані метушливими променями фар, чорні лаштунки ночі й люди, схожі на казкових істот, що борються із завороженою горою.

Коли нарешті вибралися на рівне, Гармаш скрушно глянув на свої черевики. Майор помітив, як оглядає він їх у світлі фар.

— Думав у чоботи взути вас! Забув!

— Буде мені наука.

Десь близько п'ятої години ранку з темряви вихопилися крайні хати села.

— Приїхали, — сказав начальник райвідділу. — Звідси підемо пішки… Шкода ваших черевиків, — ще раз сказав співчутливо.