Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 135

Юрій бачить, як солодко потягується інженер, ніби просидів за кермом не десять-п'ятнадцять хвилин, а кілька годин.

Лейтенантові здається, що Божко, оглянувши вулицю й затримавши свій погляд на газику, побачив і впізнав його, навіть посміхнувся.

Тим часом автоінспектор вийшов з машини, поштовхав носком черевика шини й спитав у господаря «Волги», чи є запасне колесо.

— Так, є, — відповів Божко. Старшина підійшов до багажника.

— Відчиніть.

— Чого ви причепилися до мене! — раптом сердито сказав інженер. — Машина в порядку. Чого ще треба?!

Юрій подумав, що час і йому втрутитись. Вийшов з газика, покликав двох перехожих.

— Товариші, на хвилинку. Свідками будете. Біля машини зупинялися цікаві.

— А чого тут народ збирати? — суворо спитав Божко автоінспектора. — Ану, розійдіться, громадяни, нема чого стовбичити, крупу даватимуть завтра, — широким жестом відтіснив він людей.

— Відчиніть багажник! — повторив старшина.

І тут Божко театрально вклонився йому.

— Ну, що ж, підкоряюсь.

Він устромив ключик у замок, потримав так кілька секунд, ніби вагаючись, відчиняти чи ні, й, повернувши його, різко підняв кришку багажника.

Юрій остовпів. Навіть здалеку побачив, що багажник порожній. Автоінспектор підтвердив це умовним знаком жезла.

— Усе? — тоном переможця, ні до кого не звертаючись, спитав Божко й різко хряпнув кришкою. — Громадяни, я ж казав, розходьтеся. Крупу завтра даватимуть, — весело повторив він.

Уже зібрався чималенький натовп. Хтось розсміявся.

Юрієві здалося, що засміялася вся вулиця, пороззявляли роти під'їзди, показало щербаті зуби каміння бруківки.

А Божко, навпаки, був суворий. Сідаючи в машину, зневажливо поглянув на автоінспектора.

— За таке можна й скаргу написати…

Натовп почав розходитись.

— Міліція! — долетіло до Юрія. — Чіпляються до людей…

«Волга» поїхала. Гармашеві здалося, що не стоп-сигнал мигнув на ній, а сам Божко злорадісно показав йому язика.

Очманілий, блукав Юрій після своєї невдачі по місту.

Повернутися з управління не мав сили. Десь після другої години опинився на схилах Дніпра.

Холодна дощова осінь добре попрацювала над парком: дуби і граби, ще недавно різноманітних червонястих відтінків — від жовтогарячого до бурякового, золотаві клени вже геть облетіли, поскидали своє вбрання на землю. Тільки подекуди молоді кленочки, що стояли проти сонця, зберегли на гілках побуріле слизьке листячко. У прозорому, вже по-зимовому чистому, наче дзвінкому повітрі парк стояв голий і якийсь безпорадний. Юрію здалося, що й він так виглядає, як оті голі дерева, або, точніше, як голий король з казочки Андерсена. Та найбільше непокоїла думка, що крадії тепер ще більше знахабніють і багато накоять, поки їх схоплять за руку. І в усьому буде винен він. Але чому винен? І досі не розуміє, як це Божко їхав цього разу без товару…

Може, хто з дружинників попередив головного інженера? Ні! Одне за одним поставали перед Юрієм відкриті обличчя його громадських помічників, він наче кожному з них заглядав у вічі, і в кожного погляд був чистий, щирий… Ні… Скоріше злочинці самі здогадалися і тепер якимсь іншим шляхом передають товар у крамниці. А може, тимчасово не вивозять?.. Це припущення Юрій теж відкинув. Знав од робітників, що наприкінці листопада на фабриці, вже виконавши план, як завше, підняли аврал. А нагромаджувати багато зайвої продукції на складі злочинці не посміють — а що, як ревізія? Отже, вивозять, але коли, як?..