Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 133

У Київ довелося їхати проти волі, оскільки, крім нього, ніхто не міг виконати доручення. З якогось часу валютники відчували пильну увагу міліції. Це було щось незбагненне, нічим ніби не підтверджуване, але в самому повітрі наче нависла небезпека для них. Вони відчували її, як відчуває мисливця насторожений звір.

Те, що вони не помилялися, Жуков-Гармаш зрозумів, коли його затримали в київському аеропорту. Адже про виліт із золотом знало лише троє.

Вовченко поклав ручку й кивнув головою на знак згоди.

— І от, — вів далі в'язень. — Я мав летіти в Київ, а звідси — поїздом до Барановичів, за Мінськом. Досі я передавав золото провідникові експреса Москва — Варшава на московському вокзалі. Тепер же наказали перехопити його в дорозі. Приліт у Київ, а не в Мінськ мав на меті збити зі сліду, якби за мною стежили… Але от не збив… — з якимсь сумним задоволенням закінчив Гармаш.

Вовченко кивнув головою. Він знав, що, на жаль, на цьому слід і обірвався. Міліцію про те, що громадянин Жуков із золотом у чемодані перебуває на борту літака, повідомили, як той уже був у повітрі. Залишалася надія, що затриманий у Києві «експедитор» викриє своїх хазяїв. Тепер ця надія почала справджуватися. Підполковник знову взявся за авторучку.

— Ви знаєте прізвище провідника?

— Ні. Він називає себе Семеном, їздить у п'ятому вагоні.

— Як він перевозить золото на кордоні?

— Не знаю. Він бере пакунок, дає мені свій, і все. Вже давно маю з ним справу, але за весь час, може, десятьма словами перемовилися.

— Так, так… — Вовченко замислився. — Ви допоможете викрити його?

Жуков знизав плечима.

— Він мене не признає: те, що я погорів, звичайно, відомо валютникам… Тепер вони надзвичайно насторожені…

Вовченко кивнув головою.

— Можу тільки показати Семена. Мабуть, замість мене присилають іншого… Що я не викажу нікого, коли навіть засипався, мої друзі, останнє слово Жуков вимовив з гіркою іронією, — певні… А канал цей для вивозу золота їм дуже потрібний…

Співрозмовники незчулися, як удар об рейку сповістив про вечерю. За вікном було зовсім темно. Підполковник дав Гармашеві підписати протокол, зібрав папери в портфель і втомлено підвівся з стільця.

— Гаразд, — коротко сказав він. — Для всіх і навіть для командування колонії поки що залишайтеся Жуковим. На все свій час… У всякому разі, я певен — і у вас ще буде справжнє життя.

— А-а… — Гармаш хотів щось спитати, але не наважився. Та Вовченко зрозумів його.

— Про це не будемо зараз говорити. Сина, якого вам виростили, ще треба заслужити… Тепер відпочивайте. — Вовченко повернувся до дверей, потім знову обернувся до Гармаша й простяг йому руку. — До побачення!

В'язень розгублено дивився то в обличчя підполковника, то на його широку долоню.

— До побачення, Гармаш! — утомлено всміхнувся Вовченко, не забираючи руки, і той, ще не вірячи споїм очам, гарячково потис так щиро простягнуту до нього руку підполковника.