Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 112

Всі зібралися біля «Волги», і Андрій Севастянович витяг з багажника цупкий брезент.

Про діло говорити не квапились. Басистий сидів у машині і похмуро оглядав видолинок, який вів до Дніпра, виднокрай з білими перистими хмарками, що, може, востаннє голубів не по-осінньому. Чорний, у темному костюмі, він скидався на крука. На втомленому і наче постарілому обличчі з брезклими водянисто-білими повіками не лишилося й сліду від тієї бойовитості директора, яка викликала в начальства довір'я до його адміністративних талантів.

Коли Божко витяг з машини пляшки й почав розливати коньяк, Басистий мляво, наче мішок а картоплею, сповз на брезент і, не чекаючи інших, випив свою чарку.

Він покректав, посмоктав лимон і кинув оком на своїх підлеглих, які, опріч Бородкіна, наслідували його приклад.

Людина економна й непитуща, комірник не брав участі у складчині. Завбачливо узяв із собою пляшку «Боржомі», бутерброд у целофановому мішечку і, примостившись на краю брезентового полотнища, старанно жував.

Пили без тостів. Так само тихо закусювали — без звичайної завзятості й жартівливості. Незабаром, немов по команді, повідсовували чарки.

— Ну, — сказав Басистий, переводячи погляд з одного на другого.

— Кепські діла, — пригнічено відповів Одур, не підводячи очей. — Василь зовсім відбився від рук. Вовком дивиться. Не думаю, щоб продався, він у мене за ребро підвішений, але всяке на думку йде…

— Кинути собаці кістку — дві-три сотні. Голодний він у тебе… Кінець кінцем, якщо вони купили його, то й перекупити можемо… — зауважив Штром. — За більшу ціну, звичайно. А ви, шановний Володимире Августовичу, обіцяли кімнату, то врешті дайте, — звернувся до Басистого. — Директор!

— Нам цього кварталу жодного метра міськрада не виділила.

— А минулого?

— Минулого рано було давати. Одержить своє, дивись, і від рук відіб'ється. А так жде й вірно служить.

— Служить, — зітхнув Одур. — Тицяв йому вчора гроші — не бере. Каже, не треба… Боюсь, що тепер не тільки кімнатою, особняком не підмажеш.

— А хто вам казав, що відіб'ється, — вів своєї Штром, не слухаючи скигління начальника цеху. — Дозволили б йому зайняти без ордера. Потім організували б виселення. Він — до вас. Ви — захистили б. Живе чоловік, як курка на сідалі, з ласки вашої. Слухається — живе, задер носа — геть із сідала.

— Розумний ви, Марку Аврелійовичу, заднім числом, — буркнув Басистий. — А самі теж усе провалюєте. З квартирою Гармаша нічого не вийшло?..

— Але як я йому носа втер у Москві?! — обурився Штром. — Забувати стали, шановний. Полетіли б ваші преси, якби не Штром. А взагалі ним займатися мав не я, а Божко.

— Божко, Божко, — бурчав директор фабрики. — У Божка тільки й на думці, щоб утекти.

— Які ж ви все-таки падлюки, — обурився головний інженер. — Хто на себе весь вогонь викликає? Хто з вас в очі сказав Гармашеві, щоб припинив справу, хто дівчину свою підсовує йому? Хто хоч чим-небудь пожертвував, крім Божка?

— Дівчину! — махнув рукою Басистий. — Що тобі дівчина! Нічим ти не жертвував, свою шкуру рятуєш.