Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 100

Юрій дивувався, як це підполковникові так відразу вдалося привернути до себе матір, що вона стала ділитися з ним.

Осіннє сонце, сідаючи над містом, червонясто світило у вікно. Від того світла тьмяно горіла стара багетна рама батькового портрета, червоним, жовтим, синім і зеленим спалахували грані скелець у шафі, а від розгорнутих паперів та конвертів горбилися по столу темно-криваві тіні.

Варвара Олексіївна обережно склала документи, її худорляве, бліде обличчя не рум'янив навіть червоний промінь, що усе густіше вливався крізь вікно. Зав'язала папери в хусточку і якось сумно оглянулась на сина, на Вовченка.

У Юрія стиснулося серце.

— А ви хотіли б знайти друзів вашого чоловіка? — тихо спитав підполковник. — Наприклад, автора цього листа.

Варвара Олексіївна зіщулилась, немов перед ударом. Чи слід знову ятрити рану?.. Але це було тільки миттєве вагання — захисна реакція живого організму перед очікуваним болем.

— Хіба знайдеш?

— Якщо пощастить натрапити на слід цього автора, ви зможете написати йому або навіть побачитись.

На обличчі Варвари Олексіївни за мить промайнули і страх, і радість, і сум, і якась невиразна надія, яка ніколи не вмирає в серці людини, навіть коли логіка, розум, факти — все проти неї.

— Дайте мені на якийсь час ці папери, — попросив Вовченко. — Якщо Сергія Гармаша поховано в братській могилі, дізнаємося, де саме. Ми тоді так швидко просувалися по Німеччині, що могли й підібрати його.

Зачувши ці слова, Варвара Олексіївна мовби поникла. Враження від них посилювалося ще й тим, що сонце, ковзнувши останнім променем по кімнаті, сховалося за високим дахом сусіднього будинку.

Вона закрила рукою дверцята шафи, куди збиралася покласти папери, і простягла їх Вовченкові.

— Беріть… Мо, й справді… — промовила тихо.

— Спробуємо, — твердо відповів Вовченко.

— Стільки років минуло… І хто писав — невідомо, — вела вона далі, наче сподіваючись, що Вовченко зрозуміє марність цієї справи. — Морока вам тільки.

Але той уже поклав папери в кишеню.

— Мороки ми не боїмося, Варваро Олексіївно. Правильно, Юрку?.. Робота наша така…

Він дивився тим часом то на Юрія, то на портрет старшого сержанта Гармаша. Мружився, немовби вивчав. Бачив, що схожість збито невмілим фотографом-ретушером, одним із тих, які люблять вимальовувати рівний класичний ніс і вольове підборіддя. Але все-таки схожість, хоч і ледве помітна, лишилась.

Юрій упевнено, навіть гордовито поглянув на портрет.

— Схожий, схожий, — промовив коротко підполковник.

— Може, пообідаєте з нами або хоч вип'єте чаю? — запропонувала Варвара Олексіївна.

— Ні, ні, спасибі, — подякував Вовченко. — Поспішаю. Вже скільки днів не обідаю вдома. Сьогодні дружині заприсягся, що прийду вчасно, й знову затримався. А вона в мене строга — Юрій знає, — весело пожартував підполковник.