Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 102

Але ж зараз Василь щирий! Він ненавидить тих, хто втяг його у злочин, розуміє свою провину!

Чи таки розуміє? Чи відчуває, крім ненависті до інших, каяття за свої вчинки, чи усвідомлює їх? Адже зараз це найголовніше для нього.

І Юрій подумав, що, коли Гончаренко в своїй заяві не обмежиться анафемою начальству, вигороджуючи себе, а знайде душевні сили засудити й свою провину, це буде не донос на інших, а щирий крок людини у нове життя. Тоді легше буде розмовляти з ним, допомогти йому.

І це хвилювало лейтенанта більше, ніж будь-що в заяві Гончаренка, викладу якої він поки ще не знав.

Звичайно, хитрі й жорстокі ділки вміють скрутити людину. Юрій уже знає, як любителі легких грошей обплутують людей, а ті, хоч не хоч, змушені слугувати їм.

Була у відділі справа однієї житлоконтори. У вдови протікає дах, діти хворіють, а ремонт зволікають, поки бідолашна мати не стягнеться на подарунок хапузі-кербуду. Вовченко розповідав про негідника, що пробрався на посаду начальника автоколони і «обкладав податтю» водіїв, які були змушені давати хабарі.

Але що означає «змушені»? Він уявив собі, що прийшов після інституту працювати на фабрику «Оріон». Чи «примусили б» його Божко, Басистий поступитися совістю заради якихось вигод, квартири, грошей? Думка здалася йому абсурдною!

Негідника з автоколони теж викрили чесні люди, яких не можна було примусити зрадити своїм поглядам, продати совість за вигідний рейс чи інші привілеї.

Тим часом Василь Гончаренко закінчив писати і, повагавшись, підписався під заявою.

Він не зводив очей з оперативника і мав такий жалюгідний вигляд, як гумова куля, з якої випустили повітря.

— От і добре, — сказав Юрій, забираючи в нього заяву. — Тепер вам самому стане легше.

Гончаренко немов не чув цих слів. Змарніле останнім часом обличчя його, здавалося, ще дужче видовжилося, загострилося, а в неспокійних очах стояло одне запитання, на яке лейтенант свідомо не поспішав відповісти.

— А як же зі мною? — нарешті видушив із себе майстер.

— З вами? — перепитав лейтенант, кинувши погляд на останню сторінку заяви: «… Я засуджую не тільки Басистого, Одура, Штрома, Божка, засуджую й себе і клянуся зробити все, щоб виправити помилку…» Він не став далі читати. Всміхнувся.

Гончаренкові здалося, наче сонце знову засяяло.

— Добре, що ви все усвідомили і самі почали боротися зі злом. Це єдиний правильний вихід, — Юрій замовк на мить. — То хіба вам не легше стало на серці?

Гончаренко зітхнув:

— Наче камінь скинув…

У цю мить відчинилися двері й до кімнати увійшов рожевощокий капітан, від якого віяло здоров'ям і добродушністю.

Помітивши сторонню людину, він відійшов до вікна, чекаючи, поки лейтенант закінчить розмову.

— Бачите, уже вам і легше, — резюмував Юрій, підписуючи Гончаренкові перепустку. — Звичайно, не відразу спокутуєте свою провину, але, думаю, що зрештою все уладнається.

— Я хочу іще чим-небудь вам допомогти, — несміливо зголосився майстер.