Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 43

— Сідай, — штубовий щільно причинив за собою двері, прикрив шторкою віконце, що виходило всередину барака, і важко опустився на скрипучу койку.

Андрій сів на край стільця.

— Давно з України?

— Тижнів зо два, а може й більше. Я вже і лік дням погубив.

— Так.

Андрій дивився на німця і не міг зрозуміти, хто перед ним — ворог чи друг. На вигляд штубовому можна було дати років шістдесят. Сиве волосся спадало на крутий лоб. Синюватий шрам перетинав ліву брову, перенісся, розсікаючи кінцем щоку. Від цього обличчя завжди здавалося суворим. Проте зараз воно розгладилось, на ньому блищали привітні, повиті глибоким сумом очі.

— Це тебе в нас уже встигли так розмалювати? — штубовий розглядав синяки на обличчі хлопця.

— Ні. Ще в Граці.

— За які гріхи?

— З ешелону тікав.

— А до нас за що?

— Та за те ж саме.

— Поважаю відвертість, тільки тут з нею треба бути обережним. Скажеш зайве — одразу донесуть у гестапо.

— Нехай доносять. Те, що я сказав, там давно відомо.

Німець усміхнувся.

— А ти, виявляється, кмітливий.

— Який є.

— Ось що. Запам'ятай сам і хлопцям своїм передай — рот на замок. І носа не вішайте. Спочатку всім важко, але людина до всього звикає. Поживете, самі побачите, що треба робити. Я тут десять років і ось живу. А зараз іди.

Штубовий підвівся. Очі сховалися під брови. Обличчя знову стало суворим, грізним.

— Не думаю, щоб ти був негідником. Але про всяк випадок запам'ятай: задушу раніше, ніж дійдеш до дверей гестапо. — В словах штубового звучала не пуста погроза. Та Андрій не злякався тих слів. Спокійно витримав колючий погляд німця і пішов до дверей.

— Зажди.

Хлопець зупинився.

— Ось візьми, передай малому, — штубовий простяг шматочок хліба, мабуть, відрізаний од власної пайки.

Андрій узяв хліб і вийшов за двері. Біля малого гуцула стояв Микола. Побачивши в Андрієвих руках хліб, проковтнув слину.

— Де це ти розжився? — запитав підозріливо.

— Штубовий дав, — відповів хлопець і відчув, як голодний спазм скручує йому живіт. Третю добу вони не мали ріски в роті. Перемагаючи себе, Андрій подав хліб гуцулові.

— Їж…

Гуцул підняв на друзів винуваті карі очі.

— А ви?

— Ми не голодні, їж.

— Давай жуй, — підморгнув Микола.

Хлопчина схопив хліб і жадібно почав їсти, не залишаючи в долонях жодної крихти. Друзі одвернулись. Так було легше.

— Кажеш, хліб дав штубовий? — по паузі запитав Микола.

Андрій кивнув головою.

— Дивись, щоб він не купив тебе за цю пайку.

— Думаю, що ні.

— Гиндик теж думав.

— Іди ти під три чорти з своїми гиндикамн, — роздратовано кинув Андрій і почвалав до барака, йому хотілося побути на самоті. У сердечність німця і вірилось, і по вірилось, особливо після Миколиних слів. «Що, мене, йому від мене треба? Добре було б порадитися з бородатим, та де його знайдеш». А бородатий, виявляється, був недалеко. Він сидів на нарах і слухав невеселу розповідь Федора Крайніченка, того самого високого гефтлінга, якого зустрів у дворі блока.

— Хтось продав нас, Петре, — тихо говорив Федір, — а хто, ніяк довідатись не можемо. В Моосбурзі лютує гестапо. БСВ розгромлено. Щодня звідти прибувають нові люди. Будеш зустрічати, обходь, не признавайся. Та й до мене не підходь на людях. Скрізь нишпорять «рогатики», кожен крок винюхують, рятуються, падлюки. Моє діло — кепське. Але перш ніж мене поставлять до стіни, я одкручу голову тій гадюці, що продала організацію.