Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 41

— Ауфвідерзеен!

Штубовий, староста барака, показав їм місця на нарах. Андрій ліг на паперовий матрац і затих. Нестерпний біль краяв йому груди. Боліло не тіло, боліла душа. Проте важка втома скоро притупила біль, і Андрій провалився у сон, мов у чорну трясовину. В сні він бачив матір. Ніби лежав дома на голій лаві в смугастій табірній робі, а мати стояла над ним уся в чорному, схрестивши на грудях руки, і плакала. «Давай, синку, я вишию тобі манишку…» — «Що ви, мамо, на цій робі?..» Потім снилося чорне сонце, на ньому біліли оскалений череп і перехрещені кістки. Прокинувся, вкритий рясним холодним потом. Хлопці ще спали, тільки бородань лежав, підклавши під потилицю кулак, і дивився в стелю. Андрій поглянув навколо. Вузький, довгий барак, двоповерхові нари, в проході стіл, збитий з нетесаних дощок, біля дверей — комірчина старости. Віконця вузькі, довгасті, майже не пропускають світла. Знадвору долинав гомін.

Прокинувся Микола, солодко позіхнув, протер очі, погладив запалий живіт.

— От, чорт, їсти хочеться, — блиснув сліпучою усмішкою і скочив з нар.

— Про їжу забудь. Може, завтра вранці дадуть якогось кандьору, — промовив бородатий.

— Е-е, це мені не підходить. У мене полтавська хвороба. Я, як поїм, — спати хочу, як посплю, — їсти хочу.

Андрій гірко посміхнувся.

— Жартуєш.

— А що? Сидіти, розвісивши вуха, як ти? Вставай краще. Підемо оглянемо наші володіння.

— Не хочеться.

— Вставай, Андрійку. Микола діло каже. А думок усіх не передумаєш. Вставай, — порадив бородатий.

Він спустив з нар ноги і якось важко підвівся. Малий гуцул схопився й собі. Лише Шпинь не ворухнувся, хоч видно було, що не спить. Учотирьох вони вийшли з барака і одразу ж влилися в людський потік.

Півтори тисячі чоловік у смугастих робах юрмились у вузькому проході між блоками. Різномовний говір плюскотів об стіни, злітав у похмуре небо. Гефтлінги, як тут називали в'язнів, тільки-но повернулися з роботи і товпилися на подвір'ї. Спочатку всі в'язні здалися Андрієві на одне лице. Трохи згодом він уже відрізняв швидких чорнооких італійців од білявих шведів, мелодійну скороговірку француза від різкої, гаркавої мови німця, поляків від чехів, сербів од датчан і греків. Ця тисячолика маса людей, зігнаних сюди з усіх кінців Європи, виснажена, пульсуюча хворобливим напруженням нервів, справила на Андрія гнітюче враження.

Хлопці тулилися до бородатого солдата, мов курчата до квочки. А той ішов попереду, ніс свої невеселі думки і, здавалося, нічого не помічав навколо. Раптом він зупинився, вдивляючись у чиєсь обличчя так, ніби побачив перед собою привид.

— Я зараз, хлопці, — кинув через плече, пробираючись до барака.

Біли стіни високий чоловік з мужнім посірілим від утоми лицем зосереджено скручував цигарку.

— Чи не можна у вас розжитися на закрутку? — почув Андрій голос бородатого.

— Чом не можна, козаче, — відповів високий, а коли підвів очі, вони заблищали такою щирою радістю, що, здавалося, чоловік от-от кинеться обнімати бородатого. «Мабуть, знайомий, — подумав Андрій. — Чому ж вони навіть не привіталися?»