Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 42

Людський потік потягнув хлопців далі. Вони пройшли до кінця барака і повернулися назад. Ні бородатого, ні його знайомого біля стіни вже не було. Хлопці одразу відчули себе сиротами. У цій велетенській юрбі незнайомих людей вони загубилися, мов у дрімучому лісі. Тулилися одне до одного, боячись, щоб натовп не роз'єднав їх. А він, гомінливий, спінений мерехтінням смугастих роб, ніс їх тепер уже в протилежний бік і, нарешті, вихлюпнув на аппельплац. Тут теж снували люди, але дихалося вільніше. Хлопці одійшли до дверей свого барака. Стояли мовчки, прислухаючись, як тужливо стискається у грудях серце.

Вздовж аппельплацу нескінченними сірими рядами тяглися бараки. За колючим дротом було видно стрілку з написом «Лагерштрасе». А далі над будівлями приземкувата труба підпирала небо клубами чорного диму. Праворуч, за бараками, здіймались залізні ворота фірми «Мессершмітт». Звідти долітав тривожний шум. Андрій виглянув за ріг і завмер.

— Що там таке? — спитав Микола.

Андрій мовчав, закам'янілий від жаху. Хлопці підійшли до нього і теж застигли в німому мовчанні. На воротях у петлі гойдався чоловік. Він ще здригався в передсмертних конвульсіях. На грудях висіла табличка, але прочитати її хлопці не могли. Жах пройняв мозок. Думки застигли, оціпеніли перед лицем смерті. Біля воріт поступово виростав натовп. Хтось зупинився за спиною в Андрія і важко зітхнув:

— Прощай, друже…

Шепіт схопив Андрія за горло. Хлопець озирнувся і побачив жовтого, немов зліпленого з воску чоловіка. Очі йому запеклися сльозами. Тремтячою рукою чоловік зняв з голови смугасту безкозирку. Коли сусід трохи заспокоївся, Андрій запитав:

— За що його?

— За саботаж, — відповів той і похитуючись попрямував до воріт.

— Господи помилуй, — прошепотів малий гуцул, хрестячись.

— Не помилує, не проси, — промовив Микола. — Він сліпий, твій бог. Ач що розвів на землі. Чи йому мало пекла на тім світі?

Малий зблід, затремтів, ладен був розплакатися. Андрій обняв його за плечі.

— Заспокойся, ходімо краще звідси.

Біля барака їх зустрів штубовий. Глянув на бліде обличчя гуцула.

— Що, захворів? — запитав суворо.

— Ні, так трохи… нерви, — пояснив Андрій.

— Візьми стілець, нехай посидить на повітрі.

Хлопець здивовано звів очі. Хоч обличчя штубового все ще було суворе, в голосі ясно прозвучали співчутливі нотки.

— Звідки ви? — німець подав стілець.

Андрій посадив малого.

— З України. Я з Полісся, а цей малий з Буковини.

— Так, так, — німець почухав укрите сивим волоссям підборіддя. — Ну що ж, заходь.

Андрій переступив поріг барака.

— Сюди, — штубовий штовхнув двері своєї комірчини.

Хлопець зайшов і нерішуче зупинився. Залізна койка, акуратно застелена благенькою суконною ковдрою. Стіл, стілець — усі меблі. Підлога чисто виметена, біля дверей на гвіздку стара шинеля. Одне вікно виходить на аппельплац. Крізь нього видно потилицю малого гуцула, друге — в барак, там панує морок.