Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 35

— Не плач, Гізі. Треба радіти, а ти побиваєшся. Повернеться батько — підеш до нього і розкажеш усе. Тоді професор обов'язково визволить Хорста, і ви… Ох, як я буду танцювати на вашому весіллі. Політика міняється, сьогодні — одна, завтра — інша. Ти тільки уяви собі: ви виходите із Фрауенкірхен. Ти в білій сукні. У Хорста в петлиці хризантема. І всі навколо шепочуть: «Яка красива пара. Хто вони?» — «Як? Ви не знаєте? Це — Гізела фон Глевіц і її чоловік, Хорст Торнау». До ваших ніг падають квіти, — щебетала Ютта, витираючи сльози на щоках подруги.

— Мені страшно…

— Заплющ очі. Бачиш? Ти ідеш з Хорстом по Кауфінгерштрасе. А я — поруч, везу в колясці… Ти кого хочеш, хлопчика чи дівчинку?

— Не знаю, — схлипуючи промовила Гізела. Вона сиділа на тахті і терла кулаками червоні очі.

— Одну хвилинку, Гізі, я зараз, — Ютта мов вихор вибігла з кімнати. Гізела не встигла й волосся прибрати, як вона повернулася. Тихенько причинила за собою двері, блиснула лукавими очима і розсміялася. В руках у неї була пляшка коньяку. — Вип'ємо?

— Не треба. Що це ти вигадала, — запротестувала Гізела.

— Ти не хочеш випити за своє щастя? Тоді я вип'ю сама. Вип'ю за твого маленького. Я буду йому хрещеною матір'ю. Я ж перша дізналась про це. Правда?

— Може, дитини ще й не буде, — сумно промовила Гізела.

Їй раптом стало жаль розлучатися з усім тим, що так яскраво намалювала Ютта. Вона й сама мріяла про це. Не раз бачила себе поруч із Хорстом в урочистій тиші Фрауенкірхен.

— Все одно, давай вип'ємо, — наполягала Ютта. — Мужчини кажуть, коньяк заспокоює нерви. — Вона долила коньяком чорну каву і подала Гізелі. — Ти пам'ятаєш пастора Тріблінга? Від нього завжди за верству несло коньяком, навіть під час ранкової меси. Якось я зустріла його з Гретою Трюбінгер…

Гізела пам'ятала пастора Тріблінга, знала всі анекдоти, які розказували про нього дівчата в пансіоні фрау Хорбер, та зараз їй було не до нього. Вона думала про Хорста.

— Ти мене зовсім не слухаєш, Гізі. Я говорю, говорю…

— Вибач, Ютто.

— Ти думаєш про нього?

— Так.

— Яка ти все-таки щаслива, Гізі.

Гізела затулила обличчя руками і знову заплакала.

Світло прожекторів пробиває залізобетонний колодязь на всю його п'ятиповерхову глибину. Стіни колодязя затягнуто сталевою сіткою. Галереї, що біжать по колу вздовж чорного пунктиру камер, марші сходів, двері секцій і навіть підлога зроблені із тонкого сталевого пруття і справляють враження густої павутини. На рівні третього поверху, в скляній будці, підвішеній на тросах, немов павук-хрестовик, висить наглядач в есесівській формі. Гладкий, червоний, він ніби і справді напився людської крові. Від його очей нікуди не заховаєшся. Крізь сталеве плетиво йому видно кожен закуток.