Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 33

Фон Глевіц підійшов до стола і натис кнопку дзвоника, викликаючи камердинера. Погляд його упав на сина. Той підвів п'яні винуваті очі.

— Тебе посадять, — сухо промовив фон Глевіц.

— За що? — Гуго схопився на ноги.

— За те, за що сидить Хорст.

Гуго стояв ні живий ні мертвий. Він ніколи не міг подумати, що ця забавна пригода з фальшивими грішми може так несподівано обернутися йому на зле.

— Але ж фунти давав мені сам Дітц.

Професор не відповів — на порозі кабінету з'явився камердинер.

— До ваших послуг, гер професор.

— Негайно приготуйте все для дороги. Я виїжджаю до Берліна, — наказав фон Глевіц.

— Даруйте, о котрій годині?

— Рівно о двадцятій. Поспішайте, Гансе.

— Біжу, гер професор. Ось тільки… Ваші вечірні газети, — старий слуга поклав на журнальний столик газети і підтюпцем вибіг із кабінету.

Герберт фон Глевіц розгорнув вечірній випуск «Фелькішер беобахтер» і одразу знайшов те, що шукав.

«Мюнхен. (Від власного кореспондента. По телефону.) Сьогодні вдень я мав цікаву зустріч з керівником зграї фальшивомонетчиків Хорстом Торнау».

Очі професора швидко пробігали рядки повідомлення. Кореспондент красномовно, з подробицями розписував свою розмову з Хорстом. Раптом погляд фон Глевіца зупинився, вм'явся в кінцеві рядки кореспонденції.

— Почалося… — промовив стиха.

Гуго кинувся до батька. Вихопив у нього з рук газету.

«Бесіда наша підходила до кінця, — значилось в останньому абзаці замітки, — коли Хорст Торнау з властивою йому експансивністю зробив досить дивну заяву для преси. Він сказав буквально таке: «В тому, що зі мною сталося, винен Гуго фон Глевіц (син професора-невропатолога доктора Герберта фон Глевіца. Пояснення редакції). З його рук я одержував фальшиві англійські банкноти…»

Гуго випустив газету. Вона впала на стіл. З першої сторінки, ховаючи за товсті скельця пенсне примружені хижі очі, на нього дивився Гіммлер.

До стола Гізела не вийшла. Лежала на тахті і гірко плакала. Їй було жаль свого кохання. Останній перед арештом вечір не йшов із пам'яті. В той вечір вона зрозуміла, що любить по-справжньому, без вагань і роздумів.

Тоді, як і тепер, у кімнаті стояли сині сутінки. Вона лежала на цій же тахті. Хорст сидів поруч. Вона уявляє його обличчя до найменших подробиць. Він схиляється над нею. Шепоче палкі слова, які огортають серце солодким туманом. Гізела бачить його чорне волосся, високе бліде чоло, сині, мов гірські озера, очі. А яким жаром палали його вуста, як дзвінко билося в грудях серце. Ні, він не може бути поганим, її Хорст. Він залишиться для неї найкращим, як би вони не чорнили його. Гізелі він нагадує рицаря із древньої легенди. Сидить, закутий, у підземеллі і думає про неї. Себе вона бачила Ізольдою. В неї вистачить мужності, вона проникне у в'язницю, зірве з його рук ланцюги, омиє сльозами рани. Тоді вони візьмуться за руки і підуть геть од людей. З собою заберуть тільки любов…