Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 36

Щоразу, коли Хорст зустрічається з крижаними очима наглядача, його проймає жах. Здається, ніби з нього зідрали одяг і голого кинули на цю павутину. Розірвати її немає сили, а страшні лабета хрестовика підповзають усе ближче і ближче…

— Вперед, — конвоїр штовхнув у спину.

Хорст рушив галереєю. Дорога йому вже добре відома: галереї, коридори, сходи приведуть у кабінет слідчого. Треба зібрати думки, заспокоїтись. Відповідати впевнено, обмірковуючи кожне слово. Заява, яку він має зробити сьогодні, дуже важлива. Він вимагатиме, щоб її обов'язково занесли до протоколу. Тоді це буде документ, який вони не зможуть замовчати. Кінець кінцем, колись має бути суд. Там його заява щодо Гуго фон Глевіца, якщо її зараз не візьмуть до уваги, може обернутися на зле для слідчого. Гауптман Кьоніг не дурень і повинен це зрозуміти. Зрештою, він поскаржиться, відмовиться давати будь-які інші свідчення, почне голодовку, але примусить слідчого прийняти заяву. Надіятись більше ні на що і ні на кого. Треба захищатися самому. Він готовий відповісти за свою провину, але брати на себе все… Ні, того не буде.

— Стій, — конвоїр прочинив двері. — Іди сідай у куток.

Кьоніга в кабінеті не було. Із сусідньої кімнати чувся хриплуватий від хвилювання голос. Хорст сів на прикутий до підлоги дубовий стілець і прислухався. Щось підказувало йому: там, за дверима, мова йде про нього, але розібрати слів не міг. Раптом Хорст почув сердитий голос Дітца. Зриваючись на фальцет, барон кричав:

— Честю присягаюсь, ви зробите це, Кьоніг! Інакше… На фронт! Солдатом! У саме пекло!

В сусідній кімнаті грюкнули двері. Стало тихо. Потім почулися кроки, важкі, непевні. Біля дверей вони завмерли. Мабуть, Кьоніг усе ще вагався зробити те, на чому наполягав барон. Але то було недовго. За якусь мить він увійшов до кабінету, сірий під злості. Не глянувши на Хорста, сів за стіл, важко опустив кістляві кулаки на папери. Він усе ще був під враженням того, що сказав Дітц. Та поступово обличчя Кьоніга набрало звичного кам'яного виразу.

Хорст відчув небезпеку. Зіщулився, знітився, чекаючи удару. Передчуття не обманювало його. Удар було припасено, але Кьоніг не поспішав завдавати його. Він сидів мовчазний, важкий, немов налитий свинцем. І це найбільше хвилювало Хорста, вибивало із рівноваги. Мовчання слідчого тяжіло над ним неминучістю уготованого. Він вирішив почати розмову перший.

— Гер гауптман, я маю зробити вам заяву відносно Гуго фон Глевіца.

Слова Хорста не справили на слідчого ніякого враження. На його обличчі не ворухнувся жоден м'яз.

— Я хочу сказати, пане слідчий…

— Це добре, Торнау, що ви все ж зізналися, — перебив його Кьоніг. Їдка посмішка зламала тонкі губи слідчого.

— Ні в чому я не зізнався, — майже крикнув Хорст і зірвався на ноги.

— Сідайте. Навіщо так хвилюватися? Ви зізналися в тому, що везли фальшиві англійські банкноти в ніч, коли вас заарештували, — Кьоніг примружив очі і, мов кіт на мишу, поглянув на Хорста.

— Ні, це — провокація.