Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 230

— Проклята! Я навчу тебе тримати язика! — у два скоки Дайн опинився біля дівчини і з розмаху вдарив її в обличчя.

— Бий! Все одно не мовчатиму!

— Тобі що, життя набридло?

— Я не можу більше. Я задихаюся од підлоти, — вона вже не кричала. Говорила так, ніби раптом пізнала якусь вищу мудрість, збагнула істину, яку так довго шукала. Фатальна рішучість з'явилася в її голосі, проступила гарячковим блиском в очах. — Не можу. Остогидло, — кинулася до дверей.

— Май на увазі, хоч слово де скажеш — напікай на себе!

Вже біля порога зупинилася, звела на нього сухі, сповнені презирства очі.

— Запам'ятай. Я не піду на панель. Я повішусь. Чуєш? Повішусь!

Він розреготався:

— На шиї у Керка!

— Погань, — прошепотіла Ютта і вийшла.

Широкі сходи, що вели на третій поверх, здалися їй нескінченними. В голові гуло, очі застеляв туман. Крізь нього все ясніше проступали риси, такі знайомі, рідні, найкращі в світі. «Ютті, кохана Ютті. Я повернусь…» Він повернувся. Але вона все забула. Запекло вогнем серце від нелюдського болю, пекельної муки, і не було сили стримати сліз. Похилилася на поручні. Глянула в глибокий колодязь між сходами. На його дні, розграфленому квадратами плит, стояв швейцар. Згори він був схожий на цвях, забитий по саму головку в рожевий мармур.

«Перехилитись, врізатись поруч із тим гвіздком, і кінець».

З четвертого поверху спускалася п'яна компанія. Ютта кинулась до дверей своєї кімнати. Руки тремтіли, ключ ніяк не хотів потрапляти в шпарину замка. Компанія проходила повз неї. Якісь розмальовані жінки деренчали сміхом, ніби перекидалися порожніми бляшанками, чоловіки муркотіли, мов ситі коти. Несподівано хтось зупинився біля неї. Дихнув у вухо горілчаним перегаром.

— Їдьмо кататися, кізонько, не пожалкуєш.

— Мені їхати нікуди. Я вже приїхала!

Вугруватий офіцерик прилип, мов п'явка. Штурхонула ліктем у груди, вислизнула з бридких обіймів.

— Боб, кинь її, — крикнув хтось із компанії, що галасувала вже десь на другому поверсі. Буре, вугрувате лице офіцерика ошкірилось жовтими зубами.

— Досить маніритись, їдьмо…

Насилу вирвалась, вскочила до кімнати. Грюкнула дверима перед його носом.

— Не хочеш! — брудна лайка рапірами шпигала крізь двері. Стояла немов на хресті розп'ята.

РОЗДІЛ IX

ЗА ВЕЛІННЯМ СОВІСТІ

Дайн-Рябчук рвонув двері до кімнати, але там уже не було ні Федора, ні Андрія.

— Не виходили? — запитав, вискочивши до вестибюля.

— Ні, сер. На вулицю ніхто не виходив, — запевнив швейцар. — Ваш «гість» припалив і пішов на другий поверх.

Стрибаючи через три східці, Рябчук побіг до кімнати Крайніченка. Двері виявились замкнутими.

— Ви вдома?

— Ні, поки що в гостях.

Дайн полегшено зітхнув. Голос Крайніченка його трохи заспокоїв.

— Відчиніть.

— Сплю я, пане Рябчук.

— Відчиніть, справа серйозна. — Стояв, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, і коли Федір прочинив двері, прожогом ускочив до кімнати.

— А де той?

— Пішов.

— Як пішов?

— Отак. Встав і пішов.

— А ви ж куди дивилися?

— Дозвольте нагадати вам, що ніяких прохань відносно хлопця особисто я від вас не чув.