Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 228
Василь Сичевський
— Треба, щоб вони забули й думати про повернення.
— Робимо все можливе. Операція з листом, як ви знаєте…
— Мало! Чутки про місію рано чи пізно проникнуть і туди.
— У мене є одна ідея, але не знаю…
— Кажи.
— А що коли під маркою місіонера пошлемо в замок свою людину?
— Цікаво. Кого ти маєш на увазі?
— На мою думку, годиться Крайніченко. Час і цього дармоїда привчати до діла.
Трубка деякий час мовчала. Тільки важке астматичне дихання Керка зміїно шипіло в ній.
«Хоча б не погодився. Шарпнув мене чорт за язика…» — думав Дайн. «Ідея» спала йому на думку лише тепер, під час розмови. Сказав так, наперед знаючи — Керк на це не піде.
— Згоден, його поведінка біля туристяка не викликає сумніву. Вранці проінструктую його сам. За операцію відповідаєш головою.
— Будьте спокійні, сер, — промимрив Дайн, відчуваючи, як беруться потом долоні. — На добраніч.
— Мало не забув. Знайшли того телепня, що втік із машини?
— Він у мене.
— Не випускай його з рук, Стенлі. Справу архіву ще не закінчено. А як поживає Сабіна, як настрій у Ютти? Ще не погодилась?
— Ні, сер, мовчить. Молоде-зелене. Але я поговорю з нею.
— Удачі, старина! — голос Керка урвався.
Дайн-Рябчук стояв, постукуючи трубкою об стегно. Після смерті Геро працювати ставало все важче. Керк не терпить заперечень. «Підготуй, забезпеч, відповідаєш головою. що йому скажеш? А тут ще це дівчисько комизиться, мов королева яка. Поріднитися з Керком — перспектива, шляк би його трафив. Тоді б він не так розмовляв. На тестя не крикне. Треба буде поговорити з нею як слід. Не дай господи провалиться авантюра з Крайніченком, Ютта стане тією соломинкою, за котру можна буде ухопитися».
Несподівано Ютта зайшла до кімнати. В руці пляшка коньяку, кришталева чарка затиснута між пальцями, в губах сигарета, обличчя розчервонілось, очі напівприкриті обважнілими віями. «Вродлива, нічого не скажеш. Недарма Керк так настирливо залицяється».
Ютта підійшла до стола, сіла на бильце крісла, налила чарку.
— Твоє здоров'я.
— Багато п'єш, — зауважив Дайн.
— Це тебе турбує?
— Ти дочка мені.
— Вирішив виховувати? Чи не пізно?
— Облиш цей тон, Ютті. Твоя поведінка непокоїть мене.
— А що я?
— Нічого, але в мене таке почуття, що ти обов'язково чогось накоїш.
— Це я можу, — вона п'яно хитнула головою. Волосся упало на обличчя, прикрило очі. — Слухай, тобі ніхто отак прямо не казав: ти — мерзотник?
Дайн розсердився. Дівчина розсміялася. Різким рухом голови одкинула з очей волосся.
— Не ображайся. Я не про тебе. Я так.
— Ти краще подумала б, як житимеш.
— Не хочу думати.
— Даремно. Не вік же сидітимеш…
— У тебе на шиї? Ти це хотів сказати?
— Мене цікавить, як ти уявляєш своє майбутнє? Дівчата в твоєму віці…
— Виходять заміж. А я не хочу.
— Ти сама не знаєш, чого хочеш.
— Ні, знаю. Я чекаю свого принца, — задумливо промовила Ютта. — Він обов'язково прийде і повезе мене в щасливу землю на кораблі з червоними вітрилами. Не віриш? Тоді ти ще не п'яний. Випий і все зрозумієш.
Налила чарку по вінця і довго дивилася, як виграє на ній промінь від плафона. Дайн одійшов до вікна. Заклав руки за спину.