Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 227

— Мабуть, що так.

— Це зрозуміло. У хлопців біографія чиста. Може, який і клюне…

— Чорта пухлого. Там не такі, як… — Андрій хотів сказати «як ви», але промовчав, тільки глянув на Крайніченка недобре.

Федір не помітив того погляду. Зосереджено малював виделкою якісь геометричні фігурки на скатерті, ніби розв'язував нелегку задачу. Але раптом підвів гострі, допитливі очі.

— Кажеш, був у Вольфа?

— Був.

— Ну, як він?

Це так, ніби між іншим, а в очах Крайніченка — пекуча настирлива думка.

— Нічого, живе… — відповідає Андрій.

— Як його діти? У нього, здається, двоє?

— Два сини і донька.

— Так вас після тюрми на каменоломню?

— Не всім везе. Одні в готель, інші…

— Слухай, облиш. Тобі важко це зрозуміти: Дайн, готель, ці модні лахи… Але знай, я той, що був. І ніколи… Чуєш? Ніколи не буду іншим, — Федір замовк, лице посіріло, ніби постарів ураз. Глянув на хлопця важкими, неначе з криці, очима. — Ти нікому не казав про те, що ми бачили біля туристяка?

— Нікому, — відповів Андрій, дивлячись йому просто в очі. Зараз перед ним був той Крайніченко, який колись посилав його на завдання в ревір Дахау. «Ні, цей не врадить. Не тої вдачі чоловік. Усе бачив, усе пережив і вистояв».

— Це добре, Андрію, що я в тобі не помилився.

Тепле почуття вдячності огорнуло хлопцеві серце.

Він уже жалкував, що зопалу наговорив Крайніченкові недобрих слів, образив його недовірою.

— Що думаєш далі робити? — запитав Федір.

— Не знаю, — щиро признався хлопець. — Певне, у табір подамся.

— Ти в «Сен-Готарді» раніше не бував?

— Ні.

— Виходить, швейцар тебе в обличчя не знає? Я спробую його заговорити, а ти проскочиш. Якщо нам пощастить і ти втечеш звідси, біжи до Вольфа. Розкажи йому про табір. Попроси, щоб він сам сходив у «Континенталь». Його не затримають, він німець. Розумієш? І взагалі раджу тобі якийсь час у нього перебути.

— У нього не можна.

— Чому?

— Голодують вони.

— Розумію; але іншого виходу нема. Все-таки до Вольфа іди. Вітай старого. Хотів я з тобою щиро поговорити, але зараз не час. Рябчук скоро повернеться. Ходімо. Другої такої нагоди не буде. Вирватись звідси нелегко. Стежать за кожним кроком. Це тільки про людське око, одна видимість свободи. Тут всі — від портьє до хазяїна — на службі у «Сі-Ай-Сі».

Крайніченко встав і обережно визирнув за двері.

— Йди сюди. Я підійду до швейцара, попрошу припалити. Як він одвернеться — проскочиш…

Вони потисли одне одному руки і вийшли з кімнати.

— Слухаю, — Дайн-Рябчук сів на край письмового стола.

— Місіонери збираються на Ляйм. Підготуй зустріч, — голос Керка гримів у трубці так, що, здавалося, не витримає, трісне мембрана. — До ранку треба очистити табір від крикунів! Там уже знають про місію і готують списки! Ти розумієш, чим це пахне?

— Так, сер, розумію.

— Які відомості із Зальцкаммергута?

— Там спокійно. В таборі розпочалися заняття, і хлопчики заспокоїлись.