Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 225
Василь Сичевський
— Не варто хвилюватися, — заспокоював сержант. — Вони убивають один одного, як скорпіони в банці. Минулого тижня серед білого дня на Кауфінгерштрасе поклали трьох. Якісь бандерівці б'ють якихось мельниківців, чорт їх розбере…
Дайн придивляється пильніше до Андрія, і раптом його обличчя розпливається в посмішці. Він бере сержанта під руку. Вони відходять до конторки портьє. Недовга розмова, і сержант, одержавши кругленьку суму, повертається назад.
— Відпустіть його, хлопці. А того тягніть до машини. Доведеться зарити за рахунок магістрату.
Все це відбулося так швидко, що Андрій не встиг отямитись. Поліцаї пустили його.
— Перелякався, земляче? — Дайн-Рябчук дружньо поплескав Андрія по плечу. — Нічого, буває. Це могло погано закінчитись для тебе. За вбивство — каторга.
— Я нікого не убивав, — нахмурився хлопець.
— Ну, це ти навряд чи зумів би їм довести. Вони не вірять вашому братові.
— Навіщо вам треба було заступатись за мене? — запитав Андрій і раптом згадав підслухану в машині розмову між поліцаями.
— Жаль тебе стало.
— Я не просив вас мене жаліти.
— Такий хороший хлопець, і на каторгу. Fx, земляче, я не допоможу, хто ж тобі допоможе, хто заступиться?
Поліцаї винесли тіло Бронека. Андрій одвернувся. Не хотілось дивитися.
— Ходімо звідси, козаче.
— Куди? — насторожено запитав хлопець.
— До мене, гостем будеш…
— Нема мені чого робити у вас, — неприязно кинув Андрій і попрямував до дверей.
— Е-е, соколику, негарно так за добро дякувати.
— Я вам ще не подякував за те, що ви нас весною у кутузку запакували. Тоді теж м'яко стелили, та твердо спалося, добродію.
— Що ти верзеш? Я?
— І за те не подякував, що сьогодні Капуста мене від «Континенталю» мертвого відтарабанив за вашою вказівкою.
— А що тобі потрібно в тому «Континенталі»?
— Я додому хочу! Чули? Додому! — ледве стримуючи себе, промовив Андрій.
— Дурний ти, хлопче, дурний. Там хата, де тепло. Ходімо поговоримо. Не бійся, нічого поганого я тобі не зроблю. Посидимо, пообідаємо, чарку вип'ємо. Я маю тобі дещо сказати. Про тебе тут розпитував один твій знайомий.
— Хто?
— Майор Крайніченко. Чого ти так на мене дивишся? В готелі у мене живе. Просив, щоб я розшукав тебе, а ти комизишся…
— Федір Крайніченко?
— Атож.
Різко розчинилися двері.
— Про вовка помовка… — вигукнув Дайн.
На порозі стояв Крайніченко. Він зачудовано розглядав Андрія, наче не вірив своїм очам.
— Ти ще й досі тут? — здивовано вигукнув Федір, вітаючись з Андрієм.
— Як бачите… — хлопець і собі втупився в нього, ніби роздягав очима, намагаючись під цивільним костюмом розгледіти душу.
І душа і совість у Крайніченка були чистими. Не було йому чого крити від колючого недовірливого погляду хлопця. Він підійшов до Андрія і, як завжди, щиро обняв його.
— Змарнів ти. Зовсім подався.
— Зате ви… нівроку. Роз'їлись на щедрих хлібах, — хлопець недовірливо зиркав на Крайніченка.
— О, більшовичок наш не без гумору, — зауважила Ютта, що ввійшла до вестибюля слідом за Крайніченком.
— Гумор завжди від молодості, — підтримав її Дайн. — Ну, ходімо вечеряти. Дочко, запрошуй гостей.