Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 4

Стражники жили на всьому готовому і були віддані панові. З такою охороною Шнейдер був спокійний.

В першу революцію одні люди самовіддано і мужньо йшли на бій з царизмом, інших приваблювало легке життя.

Між Мелітополем, Олександровськом і Дніпром після придушення революції промишляла розбійницька ватага Варави. Це були звичайнісінькі бандити, та коли їм доводилося скрутно, билися добряче. Ніхто не здавався в руки поліції. Знали: один кінець — шибениця.

Надумав Варава помацати Шнейдерові хороми. Та невдало вибрав час. І хоча немало перебили охоронців, до панів не добралися. Приспіли з козаками справник та пристав.

Але після цього навіть упевнений в собі й у непохитності суспільства Шнейдер задумався. І що ж він надумав? Ще суворіші завів порядки та привіз нових охоронців. І життя Знову потекло, як і раніше: для одних без просвітку, для панів — у турботах про багатство.

Фердінанд Шнейдер ще вдосвіта йшов до обори, насамперед до свиней, потім баранів і корів, а під кінець заходив до стайні, де били копитами чудові кабардинські і чистокровні арабські скакуни. Дорого коштували коні, але й бариші за них Шнейдер мав чималі.

Едуард Шнейдер простував уранці на псарню, де вили і гризлися сотні собак різних порід. Їдучи в поле перевіряти роботу, молодий пан завжди брав із собою зграю хортів або гончих, а в руці тримав довгий гарапник. Ним він учив і собак, і недбайливих наймитів.

І так щодня. А щоб хоч трохи розрадити одноманітне життя, інколи влаштовували полювання, запрошуючи і сусідів поміщиків, які часто-густо жили за сотні верст. Для такого полювання вибирали оленя, сайгака чи дику козу. Гнали тварину доти, доки, знесилена, вона падала, і тоді той, хто наспів першим, дорізав її.

У таких ловах іноді брало участь чоловік сто вершників і кілька сот собак. Вони геть витоптували селянські посіви; пан «щедро» платив за втрати, і на тому все кінчалося.

Нерідко на таких полюваннях, коли звір траплявся сильний, а дні стояли жаркі, падали загнані коні. Особливо часто заганяв коней Едуард Шнейдер, скаженіючи від азарту.

Кінчалося полювання, вбитого звіра засмажували на вогнищі там же, в степу. Привозили вино, горілку і починався бенкет.

Так жили пани. І здавалося їм. що так буде до кінця віку. Інакше, на їхню думку, бути н не могло.

* * *

Широко розкинувся Великий Луг. Здавалося, тільки його не торкнувся час. Як і раніше, росли густі очерети, задумливі верби і чорні осокори. Як і раніше, на зеленому оксамиті яскріли самоцвіти озер та лиманів. Навесні, заглушуючи тисячні хори жаб, похмуро і страшно кричав у болоті бугай.

Не було тільки козаків, які ловили линів, щук по озерах та лиманах. Широкою смугою простяглися володіння Шнейдерів через Великий Луг до другого берега Дніпра. І не було там жодного озера, лимана чи бодай клаптика землі, який би належав селянам.

Село Зелений Байрак ховалося в садках, що збігали крутим берегом до дніпрових круч. Скрізь вишні, сливи, на вулицях — акації. А край села височіли стрункі тополі. В полі виднілись вузенькі смужки — наділи.