Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 37
Генадій Савичев
— Наївно, — промовив Танюшин.
— Я нічого іншого не міг придумати! Одна думка свердлила мій мозок: щоб історія з Петрищевим не набрала широкого розголосу і щоб Ліза не почула про нього.
— Але ж ви тільки загальмували розшуки матеріалів. Рано чи пізно подвиг Петрищева став би відомий усім.
Саржевський підвів голову:
— Я збирався виїхати звідси.
Танюшин після деяких роздумів підсумував:
— Все, що ви кажете, схоже на правду. Але у мене таке відчуття, що ви щось приховуєте.
Саржевський схопився на ноги і приклав руки до грудей:
— Істинну правду, тільки правду!
По його обличчю текли сльози. Мені навіть стало його шкода. Чого полковник не вірить йому? І тільки значно пізніше я дізнався, що Саржевський найголовнішого тоді так і не сказав.
Коли всі вийшли з кабінету, я звернувся до Танюшина:
— Ось тепер зрозуміло, хто зривав фотографії і викрав портфель з документами.
Танюшии усміхнувся:
— В усякому разі, це зробив не Саржевський.
Відповідь мені здалася дивною.
— А кому ж іще вони потрібні?
— Комусь потрібні, — промовив полковник. — А Саржевський справді через ревнощі і боязнь, що Ліза його покине, наговорив вам тоді нісенітниць. Та він іще щось приховує…
Прийшов Костін. Вони з Танюшиним тихо поговорили, і я кілька разів чув прізвище Саржевського.
— До речі, товаришу Шпильовий, — звернувся до мене Танюшин, — здається, ви мали намір написати замітку до газети про подвиг Петрищева?
— Я не збирався, але якщо треба…
— Справа не в цьому. На замітку обов’язково відгукнуться, і ви матимете додатковий матеріал.
— Ну що ж, спробуємо.
— Спробуйте, і сьогодні ж. Тільки у мене до вас прохання. Коли замітку опублікують, посидьте вдома і з усіма, хто до вас буде приходити, поговоріть найдокладніше. Зрозуміло, що нас цікавлять нові й нові дані про Петрищева.
Дома я взяв папір і заходився писати статтю про свої пошуки, удачі і невдачі.
КАЛЕЙДОСКОП ПОДІЙ
Цей день запам’ятався мені надовго. Вранці принесли газети. В нашій міській газеті «Волногорський прапор» була моя стаття.
Вперше я побачив своє прізвище надрукованим. Навіть не вірилося, що це моя стаття. Замітка називалася «Слідами подвигу». Заголовок був набраний великим шрифтом і впадав у око.
Подзвонив Скосирєв.
— Поздоровляю, — сказав він. — Сподіваюся, що скоро ви виступите перед особовим складом і розповісте про Петрищева.
— Постараюсь, — відповів я, а сам подумав, що я ще мало знаю про героя. Що з ним трапилось після вибуху? І потім, хто ця людина, що назвалася тут Петрищевим? Що як це справді Матвій? Між іншим, минулого разу я питав Танюшина про це. Він глянув на мене сірими очима, які, здавалось, бачили мене наскрізь, і в свою чергу поцікавився:
— А ви вірите в те, що Петрищев міг стати зрадником?
Я б цьому не повірив. Знаючи його дитинство, юність, неможливо було повірити.
— Ні, я не вірю, — відповів я Танюшину.
— Я теж, — погодився полковник.
Опівдні подзвонили з редакції:
— До нас зверталося кілька товаришів. Запитували, де можна з вами зустрітися.