Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 36
Генадій Савичев
— Ідіть, ідіть, — почала квапити Саржевська, — не дай бог, чоловік побачить.
Другого дня Єлизавета Григорівна прийшла до музею. Вона дуже поспішала. Постояла біля стенда Петрищева. Пожурилась. Поплакала. Дала мені згорток з паперами і пішла, сказавши, що квапиться додому.
З Марією Андріївною ми заходилися вивчати папери. В основному це були листи Матвія до Лізи. Звичайні листи закоханого вісімнадцятилітнього юнака. Із клятвами вірності, з проханням частіше зустрічатися. Але було й кілька фотографій. Серед них зовсім пожовклий знімок, на якому я не знайшов Петрищева. Група чоловіків і жінок розташувалася під квітучим фруктовим деревом.
— А це що за люди?
— Мабуть, родичі, — висловила припущення Марія Андріївна. — Видно, Ліза спохвату різні фотографії згребла у схованку.
Я затримав погляд на зображенні незнайомого чоловіка. Безсумнівно, він мені когось нагадував. Густі, пухнасті брови. Похмурий погляд. У пам’яті поставав і згасав дивно знайомий образ.
Я передав фотографію Марії Андріївні. Вона покрутила її в руках і скрикнула:
— Боже мій, та це ж Гужва!
САРЖЕВСЬКИЙ ДАЄ СВІДЧЕННЯ
Нарешті удаваного Гужву розвінчали. Ним виявився Саржевський Веніамін Федорович.
Його викликали в Управління держбезпеки до Танюшина.
— Чого ви назвали себе Гужвою? — запитав Танюшин.
— Яким Гужвою? — Саржевський удав з себе вкрай здивованого.
Слід сказати, що тримався він досить впевнено. Незворушне обличчя, байдужий погляд. Правда, брови в нього весь час рухались: то злітали вгору, то зсувались в одну, пряму лінію, то відходили до скронь, залежно від того, що він вдавав: здивування, байдужість чи гнів.
— Яким Гужвою? — перепитав Саржевський, і брови у нього витягнулись на знак запитання.
— Вам краще знати, — відповів Танюшин. — Ви казали в музеї, що ваше прізвище Гужва?
— Нісенітниця, цього я не казав, — відповів Саржевський, побіжно глянувши на мене і на Марію Андріївну.
— Прізвище Петрищев вам знайоме?
— Вперше чую.
Танюшин посміхнувся.
— Врахуйте, що всі ваші відповіді протоколюються.
Саржевський пощулився:
— А що я такого зробив?
— Ви назвались іншим прізвищем і повинні сказати нам, з якою метою ви це зробили.
— Коли я назвався?
— Маріє Андріївно, — звернувся Танюшии до директора музею, — що ви можете сказати з цього приводу?
Саржевський стрепенувся:
— Я сам розповім.
— Тільки чесно. Все, як було.
Обличчя у Саржевського стало смутним, викликало співчуття.
— Так, я знав Петрищева… Коли він служив тут, у Волногорську. Він і я залицялися до однієї дівчини…
— Єлизавети Мовчан? — запитав Танюшин.
— Так В цілому, якщо говорити чесно, Ліза більше кохала Петрищева. А потім прийшли німці, тобто фашисти. Петрищев кудись зник. А я сказав Лізі, що він зрадник. Вона спочатку не вірила, а потім повірила і вийшла за мене заміж…
— Значить, ви звели наклеп на Петрищева, обмовивши його в очах Єлизавети?
— Виходить, так, — промовив скрушно Саржевський.
— Ну, а чого ви приходили до музею?
— Зовсім випадково я дізнався, що Петрищев не зрадник, а герой. І тоді я злякався, що про це довідається Ліза. Вона могла б мене покинути… І от я пішов до музею. Там були досить убогі дані, і… я насмілився. Я сказав, що… Петрищева не було.