Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 39

— Сад у мене гарний. Вишнями пригощу, полуницями. Приходьте з жінкою.

Галинка почервоніла.

— Обов’язково прийдемо, — пообіцяв я.

Коли Гречаний вийшов, я підійшов до вікна і подивився через вулицю. Мотоцикл не заводився, як ми домовилися на випадок чогось особливого. Хлопець у шкіряній куртці копирсався в моторі.

Наступного відвідувача чекати довелося довго. Години через дві до кімнати зайшла Єлизавета Саржевська.

— Боже мій! — зітхнула вона. — Матвій мав стати моїм чоловіком. Ми дуже любили одне одного.

— Ви пробували його розшукувати? — запитав я.

— Аякже. Коли у місті були вже німці, якось прибігла сусідка і каже: «Там одного нашого військового повели.

Схожий на твого Матвія». Я кинулась до комендатури. Плакала, благала. Хоч одним оком, думала, побачу. Але так і не побачила… А потім мені сказали, що Матвій — зрадник…

— І ви повірили?

Ліза опустила очі.

Я не розпитував, хто переконав її в цьому. Розмова Саржевського і Танюшина ще була свіжа в моїй пам’яті.

Ліза благально подивилася на мене.

— Скажіть, Матвій живий?

Що я міг відповісти їй?

— Зараз збираю дані. Уточнюю. Що ви можете сказати про Матвія як про людину?

Ліза журливо посміхнулась:

— Що я можу сказати? Я ж любила його. Дуже любила.

Я почув історію кохання Матвія. Вона була світла, схожа на тисячі інших і в той же час зовсім неповторна. Ліза показала мені любовно згорнуту останню записку:

«Мила Лізо! Сьогодні я не можу прийти. Тепер навіть не знаю, коли прийду. Ти, мабуть, догадуєшся, в чому справа. Зараз важкий час, і головне — наш обов’язок перед Батьківщиною. Де б я не був, Лізо, я не забуду тебе. Ми ще зустрінемося. Цілую тебе дуже міцно. Матвій».

Лист був написаний напередодні вибуху.

Коли Єлизавета Григорівна пішла, ми з Галиикою довго сиділи мовчки. А потім прийшов ще один відвідувач. Це був Трубников. Я шепнув Галинці:

— Зараз почнуться теревені години на півтори. Вигадай якусь причину, щоб позбутися його.

Трубников увійшов з розкритими обіймами:

— Поздоровляю і як колишній директор музею, і просто як людина. Вражений вашою наполегливістю! Лаври першовідкривача! Чого кращого можна побажати в житті?

Тут він побачив Галинку:

— Охо-хо! Та тут і ваша незмінна супутниця. Разом, значить, шукаєте.

Трубников церемонно поцілував руку Галинці, і це її так збентежило, що вона порожевіла. Колишній директор музею торохтів без упину.

— Правильно кажуть: терпіння і труд усе перетруть. Отак. А тепер ви звернулись до громадськості, і вже, мабуть, відносно Петрищева у вас немає ніяких таємниць?

— Так, майже, — сказав я.

Трубников похитав головою:

— Яким же все-таки обмеженим показав я себе на посаді директора музею! Адже, користуючись своїм становищем, я міг би гори перевернути. А я втратив навіть те, що було. Ну, так що ж ви узнали нового?

— Різне. Ось, наприклад, тільки що приходив товариш Петрищева. Разом служили.

— Значить, товариш живе у Волиогорську? — зацікавлено промовив Трубников.

— Так, — відповів я, підходячи до вікна. Бідолашний мотоцикліст уже заводив мотор. Поруч з ним стояв ще хтось. Він повернувся, і я впізнав Костіна.