Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 30

— А якщо він сказав неправду? — висловив я сумнів.

— Правду. Парубок розгвинчений, але чесний.

Костін дістав з папки якийсь папірець і доповів полковникові:

— Опергрупа Самохіна веде спостереження за диверсантом. Питають: брати його?

— Ні в якому разі! Продовжувати спостереження.

— Це диверсант з бухти Прозорої? — поцікавився я.

— Так, — була коротка відповідь.

ПРОФЕСОР ІВАЩЕНКО РОЗПОВІДАЄ

Молодий веселий юнак на мотоциклі привіз мені записку від Танюшина.

Танюшин писав:

«Товаришу Шпильовий! Сьогодні о 13.00 приходьте до Якірної площі. Поїдемо з приводу «дисертації».

Я сховав записку і подивився на годинник. Була ще тільки одинадцята. Що нового узнав Танюшин? З ким ми повинні зустрітися?

Незадовго до тринадцятої я пішов на площу. Треба було розрахувати час так, щоб рівно о тринадцятій бути на місці. Точність має бути притаманна кожній людині, тим більше — військовій. Я навіть маю намір виступити в нашій флотській газеті з статтею про точність. Скажу в статті, що цю якість слід розвивати в собі буквально на кожній дрібниці. Залізна педантичність у цьому питанні є показником внутрішньої культури людини.

Рівно о тринадцятій я був на площі. Під’їхала «Волга», і я опинився поруч з Танюшиним.

— Влаштовуйтесь зручніше, — сказав полковник, — їхати доведеться далеко. Кілометрів вісімдесят.

— А куди?

— В науково-дослідний інститут, до професора Іващенка. Можливо, він знає що-небудь про Петрищева.

Мені було цікаво зустрітися з великим вченим. Дорогою ми розмовляли про досягнення в галузі техніки, в якій працює і професор.

За містом «Волга» звернула з магістрального шосе і вузькою ущелиною заглибилась у гори. їхали дві години. Міжгір’я раптом стало ширше, і ми побачили залиту сонцем невелику долину. В густу зелень були вкраплені білі, з скла і бетону, будівлі науково-дослідного інституту. Машина зупинилась біля масивних воріт. Підійшов вартовий. Уважно перевірив документи спочатку у мене і в шофера, потім у Танюшина і пішов до приміщення контрольно-пропускного пункту, мабуть дзвонити. Нарешті вийшов:

— Прошу, проїжджайте.

Ворота одчинились, і ми в’їхали на подвір’я з широкими зеленими алеями. Біля під’їзду одного будинку машина зупинилась. У невеликій прийомній нас зустріла секретарка.

— Ви полковник Танюшйн?

— Так.

— Професор Іващенко чекає вас.

У кабінеті нас зустрів сивий літній чоловік. Дивно, але сліпучо-срібна сивина молодила його. А може і не сивина, а великі світлі окуляри в тонкій золотій оправі. В усякому разі, професор був літній, і разом з тим у ньому відчувалася молодість і життєрадісність. Легко підійшовши до нас, професор відрекомендувався, потиснув нам обом руки і запросив сідати.

— Дуже радий, професоре, зустрічі з вами, — сказав полковник.

— Вважайте, що вам пощастило. Тільки сьогодні повернувся з відрядження, а завтра… — Іващенко зробив прощальний жест рукою, потім спитав: — Так які ж справи привели вас до мене?

— Справи давно минулих днів, — відповів Танюшин.

— Я слухаю.

— Скажіть, будь ласка, — почав Танюшин, — вам ніколи не доводилось зустрічатися з людиною на прізвище Петрищев?