Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 28
Генадій Савичев
— Нарешті зустрілися!
Це була продавщиця пива із пам’ятного ларка. Цього вечора вона видавалася ще кращою, ніж тоді. У вузьких лакованих очах її стрибали золотисті іскорки. Ошатне, квітчасте плаття з глибоким вирізом щільно облягало струнку фігуру. На гнучкій мармуровій шиї я помітив родимку.
Всі пасажири тролейбуса зацікавлено поглядали на неї.
Я пригадав скандал біля ларка і почервонів. Моя співрозмовниця говорила низьким, грудним голосом:
— Я дуже непокоїлася за вас. Ви ж ні в чому не винні. Знаєте, я навіть ходила до комендатури і заявила про це.
— Спасибі, — сказав я глухо.
— А потім весь час никала вулицями в надії, що зустріну вас. Я ж трохи винна в тому, що з вами скоїлося.
Останнє зауваження мене насторожило. Ми вийшли з тролейбуса біля Морського парку.
— Який чудовий вечір, — промовила Мура, так вона відрекомендувалася.
— Так, непоганий.
— Давайте посидимо на лавці коло берега.
— Уже пізно.
Мура образилась:
— Який ви колючий. Невже не можна взяти мене під руку?
Я взяв її під руку. Рука була холодна і немов бархатна. Мура притулилась до мене, і збоку ми, мабуть, скидалися на закоханих.
— Чому ви мовчите? Розкажіть що-небудь.
Мені зовсім не було чого розповідати, але Мура, піднявши голову, прохаюче дивилася на мене. Я сказав, що після удару кухлем у мене була велика гуля на голові. Мура згадала останній фільм і заявила, що я схожий на Олега Стриженова. Порівняння потішило мене, хоч я знав, що на Стриженова зовсім не схожий.
— А кого я вам нагадую? — запитала Мура.
— Царицю Нефертіті.
Мура недовірливо подивилася на мене.
— Хто це?
— Єгипетська цариця. Дуже гарна.
В якійсь мірі я не кривив душею. Гнучка довга шия і тонкі риси обличчя надавали їй деякої подібності до Нефертіті.
— Чому ви вважаєте, що винні в пригоді, яка сталася біля вашого ларка? — поцікавився я.
Мура зітхнула і замовкла. Ми підійшли до її будинку і зупинилися біля вузької хвіртки. Дівчина раптом заспішила і почала прощатись:
— У же пізно, вам час додому. Ну, ідіть же швидше.
Кажучи це, вона весь час дивилася кудись повз мене.
Я глянув у тому ж напрямку і в густій тіні крислатого каштана помітив чоловічу постать. Так ось у чому справа.
Я потиснув їй руку ї зібрався йти. Тим часом проїхала машина і яскравим променем фар освітила чоловіка, що стояв у тіні. Це був здоровань, який затіяв зі мною сварку біля ларка.
— Так ви підете? — спитала ще раз Мура ослаблим голосом.
— Ні, чого ж, — відповів я жорстко, — давайте поговоримо.
«Цією людиною цікавиться полковник Танюшин», — подумав я. Парубок підходив до нас. Мура сховалася за мою спину.
— А-а, це знов ти? — похмуро сказав мені парубок. — Ще хочеш?
— Федько, іди звідси! — наказала Мура, виглянувши з-за мого плеча.
Федько сплюнув набік:
— Завела залицяльника? Ну я його віднаджу…
Я був спокійний. Зрадів, що побачив його. Танюшин, певне, теж буде задоволений. Крім того, я в цивільному. Отже, можна не церемонитись.
Федько замахнувся. Я впіймав його кулак на льоту і відомим прийомом завернув руку за спину. У Федька з горла вирвався хрип, він почав присідати. Я опинився у нього за спиною.